Глава 8. Блеф мертвої петлі

Я притиснувся лопатками до дубової ніжки столу, відчуваючи, як піт змішується з холодною дощовою водою, що стікала з мого волосся. У вітальні панувала така тиша, що я чув, як у моїй кишені ледь помітно шелестить магнітна стрічка диктофона. Ших-ших-ших... Кожен оберт котушки відміряв секунди мого життя, яке зараз вартувало не більше, ніж порожня гільза.

Кроки в коридорі завмерли. Це була не та пауза, коли ворог вагається. Це була пауза професіоналів, які калібрують тепловізори або чекають, поки моє серце видасть мене занадто гучним ударом об ребра.

Я дістав диктофон і підняв його над головою, хоча в цій темряві це було суто символічним жестом — жестом потопельника, що хапається за бритву.

— Гей, ви, любителі нічних прогулянок! — мій голос пролунав надто хрипко, але в ньому була та сама крижана впевненість, яка свого часу змушувала замовкнути найбільш відбитих мешканців «Блекгейта». — Не поспішайте натискати на гачки. У мене в руках — повний запис нашої «вечері». Кожне слово Маргарет, кожен план Барнса і кожна цифра «Олімпу».

Я зробив паузу, даючи їм час переварити інформацію.

— І знаєте що? Мій смартфон у кишені синхронізований із цим диктофоном через адаптер. Файл уже в «хмарі». Якщо мої вітальні показники впадуть до нуля або зв'язок розірветься — через 60 секунд цей запис піде прямим каналом на сервери десяти провідних газет країни. Ви станете зірками YouTube раніше, ніж встигнете зняти свої тактичні маски!

На мить запала така тиша, що я майже повірив, ніби цей цифровий блеф спрацював. Я відчував себе геніальним блефером за столом, де у всіх карти з крапленими сорочками. Але мій диктофон був настільки аналоговим, що пам’ятав ще падіння Берлінської стіни, а «хмара» для нього була лише погодним явищем.

— Гарна спроба, Варді, — нарешті відповів голос із коридору. Він був позбавлений емоцій, синтетичний, пропущений через вокодер шолома. — Справді гарна. Але ми знаємо твій досьє. Ти антиквар, Максе. Ти віддаєш перевагу речам, які можна потримати в руках. У тебе в кишені касета, а не Wi-Fi роутер. А твій телефон... ми заглушили зв'язок у всьому кварталі ще до того, як вимкнули світло.

Почулося клацання — вони перемикалися на бойовий режим.

— Зачищайте об’єкт. Стріляти на ураження. Касету знайти й знищити.

Спрацювало саме так, як я і боявся: вони були занадто добре підготовлені для моїх дешевих трюків. Світ за межами цієї кімнати перестав існувати — залишилися тільки я, вмираюча жінка на підлозі та вбивці, які не вірять у блеф.

Я почув, як двері почали повільно відчинятися — маслянистий, майже нечутний стогін петель, який видав справжніх майстрів своєї справи. Вони не вривалися з криками «Поліція!» чи «Руки вгору!». Вони «затікали» в кімнату, як густа отруйна пара. Вузький, гострий, як голка, промінь лазерного прицілу розрізав темряву, обмацуючи меблі, шукаючи тепло мого тіла.

Потрібно було діяти зараз, або мій наступний офіс буде за зачиненими ящиками в морзі.

Я скинув свій важкий, просякнутий річковою водою та мазутом плащ. Він був не просто одягом — він був моєю другою шкірою, свідком усіх моїх помилок, але зараз він мав стати моєю останньою надією. Я накинув його на спинку масивного дубового стільця і різко штовхнув його вбік від столу, прямо в тьмяну пляму світла від вугілля в каміні. Одночасно з цим я відкотився у протилежний кут, зливаючись із тінню від важких штор.

Пхик-пхик-пхик!

Три кулі з глушником миттєво прошили важку тканину. Я почув звук удару металу об мокру шерсть — це було схоже на удари батогом. Стілець із гуркотом перекинувся, створюючи ілюзію того, що мішень нарешті «впала».

Це був мій єдиний шанс. Перший вбивця переступив поріг, його силует на мить виділився на фоні слабкого світла з коридору. Я не цілився в голову — ці хлопці носять шоломи з вуглепластику, які тримають удар впритул. Я стріляв нижче, у таз — туди, де жоден бронежилет не рятує від законів фізики.

Бах! Бах!

Гуркіт «Беретти» в замкненому просторі здався мені вибухом ручної гранати. Найманець зойкнув — короткий, гортанний звук болю — і впав на коліна. Я підскочив до нього швидше, ніж його напарник встиг зорієнтуватися в диму. Удар рукояткою пістолета прийшов точно під зріз шолома, в основу черепа. Коротко й надійно.

Я схопив його за комір розвантажувального жилета і відтягнув у тінь. Мені потрібно було знати, хто прийшов по мою душу.

Я зірвав тактичний ліхтарик з його шолома і на секунду спрямував промінь на його плече. На сірій формі чітко вирізнявся шеврон: стилізований срібний орел, що тримає в кігтях блискавку.

— «Аегіс-Груп», — процідив я. — Приватна армія Ради. Схоже, Барнс був лише пішаком, якого вирішили прибрати разом із дошкою.

Це була не просто зачистка. Це була стерилізація. «Аегіс» не залишає свідків, не бере полонених і ніколи не помиляється двічі.

Поруч Маргарет видала слабкий, переривчастий стогін. Вона була ще жива, але червона пляма на її вечірній сукні розповзалася з жахливою швидкістю. Вона дивилася на мене, і в її очах, затуманених болем, я вперше побачив справжній страх.

— Максе... — прошепотіла вона, ковтаючи кров. — Вони не зупиняться. Для них ми всі — помилка в розрахунках.