Глава 7. Сліпе правосуддя

Я простягнув руку й стиснув її холодні пальці. Це було схоже на підписання контракту з дияволом, де замість чорнила — аромат жасмину, а замість юридичних наслідків — квиток у світ, де люди не вмирають, а просто «виходять з обігу». Усмішка, яку я видавив, була такою ж фальшивою, як обіцянки політиків перед виборами, але в цьому залі, заповненому антикваріатом і брехнею, вона виглядала цілком доречно.

— Згода, Марго. Зробимо Вашингтон знову великим, чи як там у вас кажуть у «Олімпі»? — мій голос звучав рівно, хоча всередині все стискалося від огиди. — Але зваж: я дорогий інструмент. І я не люблю, коли мене тримають у закритій шухляді.

У кишені мого плаща, притиснутий до ребер, ледь помітно вібрував старий диктофон. Я відчував його механічне життя кожною клітиною тіла. Це було моє єдине алібі перед власною совістю, мій цифровий ніж у спину цієї ідилії. Кожне її слово про «приватизацію берега» та «новий порядок» було цвяхом у труну їхнього елітного клубу. Я вже уявляв, як ці плівки крутитимуться в ефірі вечірніх новин, розбиваючи кришталеві люстри «Олімпу» на тисячі гострих уламків.

Маргарет полегшено видихнула. На мить її обличчя розслабилося, і в тьмяному відблиску каміна я побачив ту саму жінку, з якою колись ділив дешеву піцу на підлозі орендованої квартири. Це тривало лише секунду — мить ілюзії, що все ще можна повернути назад.

— Ти прийняв правильне рішення, Максе. Завтра вранці Барнс передасть тобі списки, коди доступу та...

Вона не встигла договорити.

Клац.

Звук вимкненого рубильника пролунав гучніше за вибух у шахті. Велетенська вітальня миттєво занурилася в абсолютну, густу темряву, наче нас раптово засипало тоннами вугілля. Потріскування дров у каміні стало єдиним орієнтиром у просторі, що раптом зник.

Я миттєво пригнувся, інстинктивно вихоплюючи «Беретту» з кобури, але рука, що тільки-но стискала пальці Маргарет, схопила лише порожнечу. Вона зникла в темряві швидше, ніж зникає надія в залі суду.

— Марго, на підлогу! — мій крик розрізав тишу, але відповіддю став лише різкий, сухий звук.

Пхик!

Професійний постріл із глушником. Я відчув поштовх повітря біля своєї щоки — куля пройшла за міліметри від обличчя. Слідом почувся дзвін розбитого дорогого кришталю та глухий, важкий удар тіла об килим.

— Ну ось і вечеря, — промайнуло в голові. — Схоже, десерт подали раніше, і він зроблений зі свинцю.

Я завмер, перетворившись на слух. Повітря у вітальні раптом стало холодним і металевим. У «Олімпі» не буває випадкових збоїв електрики. Це був напад — хірургічно точний і безжальний. І, судячи з траєкторії пострілу, мішенню був не я. Я був лише свідком, якого теж не збиралися залишати в живих.

— Марго? — прошепотів я, рухаючись короткими перебіжками, притискаючись до стіни.

Моя рука натрапила на щось тепле й липке на розкішному перському килимі. Запах жасмину миттєво витіснив солодкуватий, нудотний запах свіжої крові. Вона не відповідала. Я намацав її плече — сукня була мокрою. Маргарет дихала важко, з хрипом, який не обіцяв нічого доброго.

Десь у глибині коридору, за масивними дубовими дверима, почулися ритмічні кроки тактичного взуття. Вони не бігли — вони йшли впевнено, наче господарі, які повернулися додому, щоб винести сміття.

— Значить, Гідра вирішила відкусити собі ще одну голову, — процідив я крізь зуби, перевіряючи затвор пістолета в темряві. — Шкода тільки, що я не встиг дослухати про соціальний пакет.

Диктофон у моїй кишені продовжував тихо крутити котушки. Він фіксував усе: моє важке дихання, хрипи вмираючої (або ні?) Маргарет і наближення тих, хто прийшов поставити фінальну крапку в цій історії.

Я заліг за масивним дубовим столом, відчуваючи спиною холод дерева. У мене було вісім набоїв у магазині, поранена зрадниця під боком і запис, який міг би змінити країну — якби я тільки зміг винести його з цього клятого палацу.

— Ну що, Варді, — шепнув я сам собі, — покажи цим «богам», як помирають справжні люди.