Глава 5. Привид у лімузині

Я вийшов з вокзалу, притискаючи папку до ребер так сильно, ніби вона могла зупинити кулю. Дощ у Вашингтоні не просто йшов — він намагався змити гріхи цього міста, але лише створював брудні калюжі, в яких відбивалися неонові вивіски.

Біля самого тротуару, ігноруючи всі знаки про заборону зупинки, стояв довгий чорний лімузин. Його лакований борт блищав, як спина кита, що виплив із нафтової плями. Я зупинився. Інстинкт, який допомагав мені виживати в «Блекгейті», зараз кричав так голосно, що заклало вуха.

Електричне дзижчання. Тоноване скло задніх дверей повільно поповзло вниз.

Я чекав побачити кого завгодно: «Дресирувальника», нового сенатора чи чергову порцію найманців із глушниками. Але те, що я побачив, змусило мене майже пошкодувати, що я не захлинувся в шахті «Північна».

— Ти непогано виглядаєш як для потопельника, Максе, — голос Барнса був сухим, як старий пергамент.

Він сидів у глибині салону, тримаючи в руці склянку з чимось бурштиновим. На ньому був ідеально відпрасований костюм — жодної плями від шахтної води, жодної подряпини від обвалу. Його «зникнення безвісти» явно включало візит до дорогого кравця.

— Барнс... — я сплюнув кров на асфальт. — Знаєш, я вже почав писати некролог. Там було багато слів про «відважного шефа» і жодного про те, що ти вмієш затримувати дихання на три дні.

— Сідай, Максе. Не змушуй мого водія порушувати правила паркування занадто довго. У нього теж є родина, — він зробив невеликий жест рукою, запрошуючи всередину. — Ми обидва знаємо, що на цьому пероні твій ліміт удачі закінчився.

Я глянув на вокзал. Тіні «Кобри» вже виходили з дверей, розгублено озираючись. Потім глянув на Барнса. — Якщо я сяду, це буде моя остання поїздка? Чи ти знову збираєшся розповідати про «вище благо»?

— Я збираюся запропонувати тобі угоду, яку ти не знайдеш у своїй папці, — він примружився, дивлячись на шкіряний край документів під моїм плащем. — Твій диктофон — це лише шум. А те, що в папці — це лише цифри. Я ж пропоную тобі імена тих, хто ці цифри малює.

Я повільно відкрив двері й сів на холодне шкіряне сидіння. В салоні пахло дорогим тютюном і спокоєм, який буває тільки у людей, що володіють цим світом. Лімузин плавно рушив, відрізаючи мене від шуму дощу та погоні.

— Знаєш, Барнс, — я відкинувся на спинку, тримаючи «Беретту» під плащем так, щоб дуло дивилося йому прямо в печінку. — У мене був важкий тиждень. Я тонув, у мене стріляли іграшками в магазині іграшок, і я бачив, як мій наставник перетворився на привид у лімузині. Скажи мені хоч одну причину, чому я не повинен вистрілити просто зараз, щоб твій водій нарешті мав привід порушити правила?

Барнс ледь помітно всміхнувся. — Тому що в папці, яку ти так міцно тримаєш, на дванадцятій сторінці є ім'я Маргарет.

Моє серце пропустило удар. Світ навколо знову став хитким, як відображення в калюжі.

— Маргарет працює на «Олімп» довше, ніж я працюю на Гранта, Максе, — продовжував він, дивлячись у вікно на миготіння вуличних ліхтарів. — Твій «ангел-охоронець» з кадастрового бюро — це їхній головний аудитор. Вона не просто дала тобі плани шахти. Вона привела тебе туди, щоб ти зробив те, що вони не могли зробити офіційно — зачистив кінці.

Я мовчав. В голові миттєво склався пазл: її готовність допомогти, її знання про «чорні» архіви, її дивний спокій у барі.

— Виходить, — процідив я, — я просто безкоштовний найманець, який замість гонорару отримує кулі?

— Ти — легенда, Максе. А легенди повинні вмирати красиво. Але я тут, щоб запропонувати тобі інший фінал. Клуб «Олімп» вирішив, що ти занадто цінний інструмент, щоб просто викинути його в Потомак.

Лімузин зупинився перед високими воротами приватного маєтку, про який не пишуть у туристичних довідниках.

— Виходь, Максе. Нас чекають на вечерю. І повір, те, що ти почуєш сьогодні, змусить «Файл 14-В» здатися дитячою казкою.