Глава 4. Залізнична пастка

Вокзал «Юніон Стейшн» зустрів мене так, як зустрічають старих грішників у чистилищі: гуркотом потягів, запахом перегрітого заліза та вогким протягом, що розносив пил десятиліть. Це була велична будівля, але зараз її високі склепіння здавалися мені кришкою гігантської домовини.

Я йшов довгим коридором до камер схову, намагаючись тримати ритм звичайної людини, яка просто хоче забрати свої валізи. Але мої м’язи були натягнуті, як струни рояля, на якому збираються зіграти реквієм. Коридор був довгим, освітленим лампами, які блимали з регулярністю агонії — кожне «клац-пауза» змушувало мою руку в кишені плаща сильніше стискати руків’я «Беретти».

Я зупинився на вході в секцію «700», поправляючи капелюх. Ідеальне місце для останнього акту. Один вхід, один вихід, бетонні стіни — кулям буде де розгулятися, вибиваючи іскри й рикошетячи від поверхонь. Я відчував їхню присутність задовго до того, як побачив першу тінь. «Кобра» не просто вміла вбивати, вона вміла чекати, перетворюючи терпіння на професійну зброю.

— Ну що, Максе, — тихо сказав я собі, знімаючи пістолет із запобіжника. — Якщо в цій комірці лежить просто підшивка старих газет, я буду дуже розчарований. Хоча, знаючи мою вдачу, там цілком може бути бомба, яка вирішить мої проблеми з безсонням раз і назавжди.

Я побачив відблиск у вітрині зачиненого газетного кіоску навпроти. Тінь за масивною колоною праворуч сіпнулася — надто грубо для професіонала, мабуть, у хлопців теж нерви не з титану. Ще один силует застиг нагорі, на технічному містку, де зазвичай порпаються електрики. Вони чекали, поки я підійду до замка і стану ідеальною нерухомою мішенню.

Я дістав із кишені монету в двадцять п'ять центів. Старий трюк, але класика не старіє. Я кинув її в протилежний бік коридору. Металевий дзвін об плитку розірвав тишу, наче постріл. Тінь за колоною сіпнулася, і я почув сухий металевий звук затвора.

Я не став чекати запрошення. Замість того, щоб бігти до комірки, я вихопив пістолет і влупив у червоний балон великого вогнегасника, що висів на стіні поруч із колоною.

Б-бах!

Хмара білого хімічного порошку під шаленим тиском вирвалася на волю, миттєво заповнюючи коридор непроглядним, їдким «зимовим» маревом. Це було схоже на те, ніби хтось висипав мішок борошна в центрі Вашингтона.

— Подивимося, як ваша «Кобра» бачить у тумані! — крикнув я, кидаючись вперед, орієнтуючись лише по пам'яті та цифрах на дверцятах.

З містка зверху пролунали постріли. Кулі з глушниками видавали звук, схожий на розгніваних ос: пхик-пхик-пхик. Вони вибивали бетонну крихту з підлоги біля моїх ніг, але в білому хаосі найманці стріляли наосліп, сподіваючись на удачу.

Я вже був біля секції «700». Руки самі знайшли потрібний отвір. Ключ увійшов, як ніж у масло. Замок 732-ї комірки клацнув з таким приємним звуком, що я майже відчув екстаз.

Всередині не було золотих зливків чи пачок доларів. Там лежала товста шкіряна папка з золотим тисненням банку «Метрополітен» і старий касетний диктофон, обмотаний гумкою.

Збоку почулися важкі кроки. Туман почав повільно осідати, вихоплюючи з мороку силуети в тактичних масках.

— Варді, віддай папку! — голос «Дресирувальника» тепер звучав реально, зовсім поруч, з-за хмари порошку. — Ти не розумієш масштабу. Це не Олд-Рідж і не твої дрібні розбірки. Тут тебе не просто вб’ють — тебе витруть з історії, як помилку в документі. Твоє ім'я стане порожнім місцем.

Я сховав папку під плащ, відчуваючи її важку вагу, і перевірив магазин.

— Знаєте, хлопці, мене вже намагалися «стерти» в шахті «Північна». Я виявився занадто жирною плямою для вашого ідеального сценарію. І, чесно кажучи, я віддаю перевагу бути помилкою в документі, ніж частиною вашого плану.

Я вибив ногою дверцята сусідньої комірки, щоб створити гучний металевий гуркіт в іншому кінці залу, і пірнув у бічний технічний прохід для персоналу.

Мені потрібно було вибратися звідси живцем. Бо якщо те, що в папці, пов’язує «Кобру», банк «Метрополітен» і елітний клуб «Олімп», то в моїх руках зараз не просто папірці. У мене в руках — детонатор, здатний підірвати весь цей фальшивий фасад благополуччя, на якому стоїть місто.

Я вибіг на перон якраз тоді, коли оголошували відправлення потяга на Балтімор. Попереду був Вашингтон, перекритий блокпостами й патрулями, але у мене в кишені крутилася касета, яка могла змусити «богів» з «Олімпу» дуже сильно занервувати.