Глава 3. Гра в хованки

«Олімп». Назва клубу крутилася в моїй голові, як заїжджена платівка. Якщо банкір Елрік мав стосунок до цього закладу, то він знав не просто про брудні гроші «Кобри», він знав імена тих, хто ці гроші відмивав для передвиборчих кампаній. Я їхав на зустріч із його вдовою в торговий центр «Атріум», відчуваючи, як навколо мене затягується зашморг, який почали плести ще в стінах того елітного клубу.

«Атріум» був ідеальним місцем для параноїків: багато скла, багато виходів і тисячі випадкових свідків, які занадто зайняті розпродажами, щоб помітити вбивство в черзі за лате.

Я помітив їх одразу. Двоє в непомітних темно-синіх куртках, які занадто часто поглядали на годинники й ніколи — на вітрини. Професіонали. Вони трималися на відстані десяти метрів від місіс Елрік, передаючи щось по мікрофонах, прихованих у рукавах. Вони не поспішали її прибирати. Вони чекали, коли «курка» виведе їх на головного «лиса» — на мене.

Я перехопив її біля скляного ліфта. Вона виглядала як привид: бліда, руки тремтять, очі бігають. — Не озирайтеся, Елрік. Просто йдіть за мною до магазину іграшок, — прошепотів я, підхоплюючи її під лікоть. — Якщо хочете жити, вдавайте, що я ваш грубий родич, який відмовляється купувати дитині дорогу ляльку.

Ми заглибилися між ряди величезних плюшевих ведмедів. У цьому абсурдному місці, під життєрадісну музику з мультфільмів, місіс Елрік нарешті зламалася.

— Мій чоловік... він не був злочинцем, — проковтнула вона сльози, простягаючи мені важкий латунний ключ із номером «732». — Він був лише бухгалтером. Але він бачив рахунки, які проходили через «Олімп». Він сказав, що «Гідра» — це не банда. Це бюджетний комітет, який вирішив, що війна — це прибутковіше за мир.

— У «Олімпі» не буває просто бухгалтерів, пані. Там бувають лише співучасники або жертви, — я сховав ключ у внутрішню кишеню. — Тепер слухайте: за вами хвіст. Двоє хлопців у синьому. Через хвилину тут почнеться невелика вистава. Коли я штовхну того велетенського панду, біжіть до виходу «С». Там чекає сірий «Форд». Водій — мій знайомий, він не ставить питань, але швидко їздить.

Я зачекав, поки вона відійде, і помітив, як один із найманців смикнувся в її бік, витягаючи щось із-під куртки. Я виставив ногу, і хлопець ефектно полетів обличчям у коробки з конструктором «Лего». Гуркіт був такий, ніби розсипався цілий замок.

— Обережніше, синку, — кинув я іншому, який вже тягнувся до кобури. — Тут діти граються. А я дуже не люблю, коли дітям псують настрій.

Я не став чекати розв'язки. Поки «сині куртки» намагалися виплутатися з дитячих іграшок під обурені крики матусь, я вже вислизав через службовий вхід. У кишені важчав ключ №732.