Глава 2. Старі борги та цифрові сліди

Перш ніж лізти в чергове пекло, мені потрібно було зрозуміти, хто тримав слухавку на тому кінці «Файлу 14-В». Цей голос не належав вуличному бандиту чи найманцю. Він пахнув дорогою шкірою офісних крісел, старими грошима та владою, яка не звикла повторювати накази двічі. Голос людини, яка купує штати на сніданок, а на обід закушує чиїмись долями.

Я заїхав у занедбаний район Північного Вашингтона — місце, куди сонце заглядає лише для того, щоб переконатися, що тут все ще гидко. Мій пункт призначення — лігво Слінкі. Колись він був найкращим зв’язківцем у департаменті, легендою криміналістичного софту, поки його не звільнили за надмірну цікавість. Слінкі мав дурну звичку заглядати в особисті листування дружини мера. Виявилося, мер не оцінив такий глибокий аналіз своїх сімейних проблем.

Тепер Слінкі жив серед серверів, що гули, як рій розлючених бджіл, і порожніх коробок з-під китайської локшини, які вже встигли стати частиною інтер’єру.

— Максе, ти приносиш із собою лише проблеми, — пробурмотів Слінкі, навіть не відриваючись від монітора. Його обличчя в блакитному сяйві екранів нагадувало посмертну маску хакера. — Останній раз, коли ти заходив, мене ледь не збила машина. Випадково. Тричі.

— Це була перевірка твоєї реакції, Слінкі. Ти пройшов, — я поклав на завалений сміттям стіл телефон найманця. — Мені треба знати все про цей запис. Хто говорив із Барнсом?

Слінкі зітхнув, підключив телефон до свого «Франкенштейна» — купи з’єднаних кабелів та мікросхем — і почав чаклувати. Його пальці літали по клавішах зі швидкістю кулемета, що працює на перегріві.

— Цей номер... — Слінкі раптом замовк. Його брови полізли вгору. — Максе, ти знаєш, що таке «чорна діра» в мережі? Це не просто зашифрований зв'язок. Це номер із урядового пулу «Пріоритет-1». Такими користуються в Адміністрації, Раді безпеки або хлопці, які чистять туфлі самому президенту.

— Можеш дати точне місце, звідки був дзвінок у ніч підриву?

Слінкі ввів ще кілька команд. На екрані почала пульсувати червона крапка, наближаючи карту міста. — Локація... Будинок на Ексінгтон-авеню, 42. Приватний клуб «Олімп». Знаєш, такі місця, де в меню немає цін, а офіціанти підписують угоду про нерозголошення власною кров'ю. Це закрита зона навіть для ФБР.

Я примружився, дивлячись на адресу. «Олімп». Місце, де боги Вашингтона обговорюють, як краще керувати смертними, поки ті гниють у шахтах Олд-Ріджа.

— Значить, «Дресирувальник» сидить на самій верхівці харчового ланцюга, — промовив я, забираючи телефон. — Дякую, Слінкі.

— Максе! — гукнув він мені в спину, коли я вже був біля дверей. — Якщо ти збираєшся воювати з тими, хто обідає в «Олімпі», купи собі гарну труну. Бажано з Wi-Fi, щоб я міг скинути тобі на похорон мем про те, який ти був ідіот.

— Я подумаю над цим, — хмикнув я. — Але спочатку я планую змусити їх втратити апетит.

Я вийшов у ніч. Холодне повітря Вашингтона обпекло легені. Тепер я знав: Барнс не був головним. Він був лише інструментом, який викинули в річку, коли він виконав свою брудну роботу. «Місто буде цілим», — сказали йому. Звісно, бо «Олімп» не хотів псувати собі краєвид з вікна. Їм просто треба було поховати докази в шахті «Північна».

Але вони забули про одну деталь. Про сміття, яке відмовилося тонути.