Глава 1. Смак заліза та цифри

Я сидів у своєму новому офісі біля порту. Офіс — це голосно сказано. Квадратна коробка, стіни якої бачили більше грибка, ніж сонячного світла, але тут був телефон, кавоварка, що не вибухала при включенні, і вид на іржаві баржі. Ідеально для людини з моїм резюме.

Я крутив у руках той самий зашифрований телефон, який витягнув із кишені найманця «Кобри» перед тим, як шахта перетворилася на підводний атракціон. Вода — дивна штука: вона вбиває людей, але інколи щадить електроніку, якщо та зроблена для професійних убивць.

Мій ноутбук нарешті зламав останній рівень захисту. На екрані висвітився аудіофайл. «Файл 14-В».

Я натиснув Play.

Запис телефонної розмови:

— Ви усвідомлюєте наслідки? — голос був сухим, наче шелест старих банкнот.

— Так. — Це був Барнс. Його голос я впізнав би навіть у пеклі.

— Місто?

— Буде цілим. — Барнс відповів майже миттєво.

— Докази?

— Зникнуть.

(Пауза довжиною в чиєсь життя)

— Добре. Тоді переходьте до другої частини.

Запис обірвався. Я відкинувся на спинку крісла, і воно жалібно скрикнуло, розділяючи мій стан.

— Ну що, Варді, вітаю, — пробурмотів я собі під ніс. — Ти не просто прибрав сміття. Ти допоміг комусь провести генеральне прибирання.

Барнс не просто збирався підірвати місто. Він з кимось домовився. «Місто буде цілим». Це означало, що вибух на складі не був моєю ініціативою — це було заплановане знищення доказів. Хтось знав, що я прийду. Хтось знав, що я натисну на важелі. Я був не месником. Я був прибиральником у плащі.

Телефон на столі закатав істерику.

— Містер Варді... — голос жінки тремтів. — Ви сказали розповідати все... Мій чоловік, він працював у банку «Метрополітен». Він зник у ту ніч, коли затопило шахту. Але він ніколи не був у Олд-Ріджі! Він був на закритій нараді в мерії.

— Пані, зачекайте, — я випрямився, відчуваючи, як старі ребра знову почали нити. — Чому ви дзвоните мені, а не в поліцію?

— Тому що в його столі я знайшла записку. Там було ваше ім'я і номер. І ще одне слово... «Гідра». Він сказав, що якщо з ним щось станеться, я маю передати вам це.

— Що «це»? — я вже одягав плащ, притискаючи слухавку до вуха плечем.

— Ключ. Від комірки на вокзалі.

Я подивився на монітор, де все ще було відкрито вікно з «Файлом 14-В». «Переходьте до другої частини». Схоже, друга частина включала зачистку не лише шахтарів та копів, а й банкірів.

— Слухайте мене уважно, — мій голос став на два тони нижчим. — Ідіть у найближчий торговий центр. Загубіться в натовпі. Не повертайтеся додому. Я знайду вас через годину.

Я поклав слухавку і глянув у дзеркало. — Знаєш, Максе, — сказав я своєму відображенню. — Колись ти навчишся відмовляти дамам у біді. Але, мабуть, не сьогодні. Сьогодні ми знову йдемо в гості до привидів.

Я перевірив «Беретту». Затвор клацнув з приємною чіткістю. — Ну що, «Дресирувальнику», — процідив я. — Подивимося, як тобі сподобається, коли твій прибиральник почне смітити.

Я вимкнув світло в офісі. На вулиці Вашингтон затягувало вечірнім туманом, і десь там, у глибині офісних веж, «друга частина» плану вже почала свій хід.