Розділ 1. Початок

У кожної історії є свій початок. Історія людства не стала винятком.

Я — літописець. Один із тих, хто протягом багатьох поколінь зберігає історію проєкту «Перезавантаження».

Моя родина почала вести ці записи ще після того, як людство залишило Землю. Від покоління до покоління ми передавали документи, свідчення та знання про події, які назавжди змінили нашу цивілізацію.

Сьогодні мені допомагає Архівний інтелект — система, що зберігає величезну кількість даних із часів до Катастрофи та наступних століть.

Моє завдання просте: розповісти, як усе почалося.

А почалося це задовго до «Перезавантаження».

Колись Земля була нашим єдиним домом.

Люди розвивали технології, будували міста, освоювали нові джерела енергії та дедалі більше змінювали навколишній світ.

Ми вірили, що зможемо вирішити будь-яку проблему.

Але проблем ставало дедалі більше.

Повітря забруднювалося, річки та океани наповнювалися відходами, великі території ставали непридатними для життя. Радіаційне забруднення залишало після себе небезпечні зони, а руйнування озонового шару дедалі сильніше позначалося на всій планеті.

Спочатку людство не вважало це катастрофою.

Були створені програми очищення, нові технології та міжнародні угоди. Вчені попереджали про можливі наслідки, але більшість людей усе ще вірила, що часу достатньо.

Його не було.

З кожним десятиліттям стан планети погіршувався. Одні регіони втрачали врожайність, інші потерпали від нестачі води. Забруднені території розширювалися, а природні екосистеми поступово зникали.

Тоді стало зрозуміло: проблема вже не в окремих містах чи країнах.

Проблемою стала сама Земля.

Людство ще могло врятувати планету.

Але відновлення вимагало часу.

Дуже багато часу.

За оцінками вчених, природне відновлення Землі після такого рівня руйнувань могло тривати мільйони років.

Людство не могло чекати так довго.

Тоді вперше прозвучало питання, яке згодом змінило всю нашу історію:

«Що, якщо ми не зможемо врятувати Землю для себе, але зможемо врятувати її для тих, хто прийде після нас?»

Саме з цього питання почався проєкт «Перезавантаження».

Але до його створення було ще далеко.

Спочатку людству потрібно було вирішити, що робити із собою.

Науковці дедалі частіше попереджали: якщо ситуація не зміниться, у найближчому майбутньому значна частина Землі стане практично непридатною для життя.

Проте навіть тоді люди не мали єдиної думки щодо того, як діяти.

Одні вимагали залишитися на планеті та будь-якою ціною відновити її.

Інші вважали, що людство має залишити Землю й шукати новий дім.

Були й ті, хто не довіряв жодному з цих варіантів.

Суперечки тривали роками.

Проводилися міжнародні конференції, створювалися наукові програми, уряди пропонували власні плани порятунку. Проте спільного рішення так і не з'явилося.

Зрештою людство розділилося на три великі напрями.

Перший отримав назву «Підземний проєкт».

Його прихильники вважали, що найкращим способом пережити катастрофу буде сховатися під поверхнею Землі.

Почалося будівництво величезних підземних комплексів. Їх планували обладнати системами очищення повітря та води, автономними джерелами енергії, запасами їжі й усім необхідним для тривалого існування.

— Наскільки довго вони могли залишатися там? — запитую я.

Архівний інтелект відповідає майже одразу:

— Початкові розрахунки передбачали автономне існування окремих комплексів протягом кількох десятиліть. Найбільші з них планували підтримувати значно довше. Однак жоден із них не був розрахований на безкінечне проживання людей під землею.

Я роблю коротку примітку.

Саме це і стало однією з головних проблем.

Підземні комплекси могли врятувати людей від зовнішнього середовища, але не могли назавжди ізолювати їх від самої Землі.

Другий напрям обрав інший шлях.

Втеча в космос.

Вчені та інженери почали розробляти програми колонізації інших світів.

Найбільше уваги приділяли Марсу.

План полягав у тому, щоб створити там постійні поселення, поступово збільшувати їхню чисельність і з часом зробити планету придатнішою для життя.

Інші групи вирушили ще далі — за межі Сонячної системи.

Вони шукали планети, де людство могло б почати нове життя.

Цей напрям здавався найбільш сміливим.

Але й найбільш невизначеним.

Відстані між зоряними системами були величезними, а технології того часу ще не дозволяли швидко долати їх.

Та люди все одно вирушали.

Вони залишали Землю, не знаючи, чи зможуть коли-небудь повернутися.

Третій напрям був зовсім іншим.

Він не передбачав ні остаточного життя під землею, ні втечі назавжди.

Його прихильники хотіли зробити те, чого до них людство ще ніколи не робило.

Залишити Землю лише на певний час.

Для цього почалося будівництво найбільшої орбітальної споруди в історії людства.

Її назвали «Ковчегом».

Це була не просто космічна станція і не звичайний корабель.

«Ковчег» мав стати домом для тисяч людей, величезною лабораторією та центром управління майбутнім відновленням Землі.

Саме на його борту згодом розпочався проєкт, який отримав назву «Перезавантаження».

Його мета була простою лише на перший погляд:

дати Землі час відновитися — і допомогти їй у цьому.

Але для цього потрібно було пережити роки.

Потім десятиліття.

Потім століття.

І, можливо, навіть тисячоліття.

Люди, які почали цей проєкт, чудово розуміли одну річ.

Вони не побачать його завершення.

Як і їхні діти.

І онуки.