Розділ 22

Мужні, вкриті старими шрамами та зовсім ще свіжими подряпинами руки тремтіли, стискаючи яскраве фото у дерев'яній рамці. На ньому така щаслива, сповнена мрій, планів на майбутнє дівчина щиро і трохи сором'язливо посміхалася, вже знаючи, що всередині неї зародилося нове життя, але навіть не підозрювала, що її власне скоро обірветься, що вона так і не побачить своєї донечки. 

- Чому, Лізо?, - витираючи неслухняну сльозу зі щоки, тихо запитав у нерухомого зображення чоловік. - Чому я знову маю переживати це? Невже мало було того, що я тебе втратив? Невже я маю втратити і її? 

Наївно було очікувати хоч якоїсь відповіді, але йому вже так остогидло мовчати. Просто мовчати і сподіватися, що все вирішиться саме собою, що поліція зможе щось прояснити, хоч примарну надію дати, що його донечку, його любу Софі, повернуть додому, цілою і неушкодженою.

Вже місяць, як він щоранку прокидається, заледве заснувши за цілу ніч, і маніакально вслухається в мертву тишу квартири, вловлюючи кожен приглушений звук, і молячись, щоб йому це жахіття просто наснилося, щоб почути у коридорі тихенькі кроки донечки, яка навшпиньки крадеться до кімнати, аби ранковими обіймами розбудити тата.

Вже місяць він безпомічно блукає у темряві найжорстокішого пекла, відтоді, як подзвонила вчителька молодшої школи і повідомила, що невідомі люди просто на вулиці викрали Софі, вирвали у неї з рук і затягли до фургону без номерних знаків. І відтоді - темрява і тиша. 

Він був готовий, що вимагатимуть викуп, погрожуватимуть, та хоч би дали знати, що з донькою все гаразд. Жодних дзвінків. Жодних пояснень. Жодних вимог. І це доводило його до сказу. 

- Слухаю, - механічно відповів на дзвінок із невідомого номера, забувши навіть перейти на італійську, та зі здивуванням почув у слухавці звертання рідною мовою. 

- Дмитро Сергійович? 

- З ким маю честь?, - здивовано перепитав, поклавши фото на столик біля ліжка. 

- Міжнародний департамент ЦРУ. Ми маємо інформацію щодо ймовірного місця перебування вашої доньки. За годину у посольстві США вас зустріне мій помічник Матео. 

І кинули слухавку. Діму, ніби блискавкою пронизало раптове просвітлення. Його Софі жива! І ці люди, хай би хто вони не були, знають, де її можна знайти.

Він навіть не дозволяв собі думати, що це може бути якась пастка, що ним маніпулюють, не збирався звертатися до поліції - якщо вже не зможе її побачити, хай краще і його вб'ють. Аби тільки дістатися місця зустрічі якнайшвидше. 

- Мамо?, - здивовано вигукнув, коли у приймальні посольства помітив знайомий силует. - Що ти тут робиш? 

- Мені подзвонили і сказали приїхати. Сказали, що знають, де Софі, - із хрипом у голосі відповіла Юлія, обійнявши сина. 

- Дивно якось, - знітився Діма. - Чому вони й тобі подзвонили? 

- Я взагалі не розумію, що відбувається, - розплакалася Юлія. - Ці люди сказали, що вони з ЦРУ. Чому вони ведуть справу про зникнення Софі, а не поліція? 

Відповідь на мамин розпач Дімі шукати не довелося, бо нарешті з'явився Матео і провів їх до кабінету, де за столом вже чекала сувора на вигляд жінка у діловому костюмі, без краплини косметики та з піджатими губами. 

- Ірен Смітт, - представилася вона, потискаючи руку спершу Дімі, потім - Юлії, і вказала на завчасно підготовлені стільці, куди могли сісти гості. - Я очолюю міжнародний слідчий департамент ЦРУ. 

- Я все одно не запам'ятаю ні вашого імені, ні посади, яку ви там очолюєте, - трохи знервовано перебив її Діма. - Давайте одразу до суті, де моя донька? 

Ірен Смітт посміхнулася самим кутиком рота: 

- Це ж треба, такий самий зухвалий, як і сестричка. 

- Не сестричка, а донька, - виправив Діма, заледве опановуючи шалене хвилювання. - Ви ж про неї мали розказати? Софі - моя донька, а не сестра. 

- Про Софі ми теж поговоримо, та зараз мене більше хвилює ваша сестра, - було помітно, як Ірен насолоджується кожним сказаним словом, як вона упивається подивом на обличчі Діми і шаленим страхом та відчаєм Юлії. 

- Ви, мабуть, щось плутаєте, - вже спокійніше пояснив Діма. - У мене немає сестри. Зате є донька, яку викрали місяць тому, і я думав, ви допоможете дізнатися, де вона. 

Юлія заледве дихала. Вона вже не чула навіть, що говорив син, у вухах із загрозливою швидкістю тарабанив пульс. 

- Справа в тому, - продовжувала зловтішатися Ірен, - що вашу доньку викрала ваша сестра. 

Діма навіть не зрозумів сенсу сказаного цією дивною жінкою, заледве встиг підходити маму, яка впала зі стільця без свідомості. 

- Il giovane porta rapidamente l'acqua (негайно принесіть води), - гаркнула Ірен, відчинивши двері кабінету. 

- Мамо, - намагався привести її до тями Діма, розстебнув верхній ґудзик на комірці блузи, злегка стукав по щоках. 

Щойно принесли склянку води, він плеснув змоченою рукою їй в обличчя, і Юля поволі отямилася. Лише після того, як переконався, що мама у порядку, Діма звернувся до Ірен і з наказом у голосі: 

- А тепер поясніть, що тут, в біса, відбувається! 

- Юліє, - із вдаваною стурбованістю Ірен переадресувала питання, - Дмитро не знає, що у нього є сестра? 

Тепер вже Діма виглядав так, ніби зараз зомліє. І повним нерозуміння поглядом втупився у жінку, про яку, здавалося, мав би знати все, у свою найріднішу людину, у свою маму.

- Ти тоді був ще маленьким, навіть до школи не ходив, коли це сталося..., - заледве могла говорити Юля. 

- Що сталося?!, - втрачав терпець Діма. - Те, що каже ця жінка, правда? У мене справді є сестра? 

- Її викрали немовлям, - сльози самі полилися градом по блідих щоках, - Нам довелося тікати з України від переслідування, і заради твоєї безпеки ми тримали це в таємниці. 

- Не знаю, хто в дитинстві викрав вашу доньку, Юліє, але вона стала не надто хорошою людиною, - втрутилася Ірен, бо її відверто дратували ці сімейні з'ясування стосунків, завжди ненавиділа отаких простих жалюгідних і слабких людей. - Вона перебуває у міжнародному розшуку за напад на засекречену базу НАТО, підозрюється у співпраці з терорестичними організаціями та вбивстві щонайменше десятьох іноземних громадян. І це лише ті, про кого нам відомо. 

Діма від шоку підхопився зі стільця так швидко, що перевернув його, і позадкував до стіни, переводячи подих. 

- Цього просто не може бути, - скрикнула Юлія, заливаючись черговою порцією сліз. - Їй же ще й двадцяти років немає! Це якась змова! Ви просто на неї намовляєте! 

У відповідь на істерику Ірен поклала перед запрошеними теку з документами, де поряд із грифом "Dangerous" та сотнями речень незрозумілою мовою, були фото Ніки із посольства США у Києві, на яких вона тримала у руках пістолет, а зовсім поряд від неї лежав незнайомець у формі без ознак життя. А потім - Ніки на базі НАТО, де вона допомагала Софі залізти у гелікоптер. 

- Я зараз не дуже можу адекватно думати, - повернув Діма документи, тримаючись вільною рукою за скроню, сподіваючись, що це якось допоможе притлумити шалений головний біль, - але на останніх фото не схоже, що вона, ця дівчина, тримає мою доньку проти її волі. Та й щось я не пригадую, де саме у поліцейському звіті було вказано, що Софі викрали на гелікоптері. Наскільки я знаю, її затягли до фургону четверо озброєних людей у спецназівських формах. 

Ірен від несподіванки на мить роздула ніздрі, але встигла опанувати себе. Не очікувала, що доведеться вигадувати нові пояснення. Вона була переконана, що ці тупі ідіоти одразу ж купляться та підуть на співпрацю. 

- Ви підтверджуєте, що на цих знімках ваша донька Софі?, - сухо перепитала. 

- Підтверджую. Але я не можу підтвердити, що поряд із нею моя сестра, так як ніколи її не бачив, - трохи роздратовано, але спокійно відповів Діма. 

- Ви бачили документи, - аж заскреготіла зубами Ірен. - Ткачук Ніка Сергіївна - небезпечна терористка, у якої зараз перебуває ваша донька. Мене не дуже хвилює, якщо чесно, яким саме способом і з якою метою вона викрала дівчинку, і я сподіваюся, що вам це так само не важливо. Бо нам потрібна ваша допомога у тому, аби спіймати одну і повернути іншу. 

- Що ми маємо робити?, - крізь сльози заледве промовила Юлія. 

- Мамо, ти їй віриш?, - не тямився від роздратування Діма. - Та ця казочка не вписується в жодні рамки здорового глузду! 

Юля мовчки стисла синові руку, ствердно кивнувши головою: 

- Зараз головне - повернути Софі додому. 

Ірен розпливлася у задоволеній посмішці: 

- Ми переконані, що Ніка з вами зв'яжеться найближчим часом. І хочемо виявити її місцезнаходдення, аби відновити правосуддя.