Розділ 21

Світлій пам'яті моїх дядька і тітки...

Реальність сповільнилася. Втратила звуки. Викривила світло. За лічені секунди серце Ніки одночасно завмерло і відбивало шалений ритм, кров застигала і вирувала таким стрімким потоком, що здавалося, зараз просто розірве всі, навіть найдрібніші, судини. Одночасно вона відчувала стільки емоцій, що фактично нічого не відчувала - лише величезне провалля, куди затягує всі нутрощі. 

Потоки сліз від примарної надії на інше життя, посилилися разом з усвідомленням, що далі життя не буде. Його не буде, бо в цьому немає жодного сенсу. Зараз куля припинить цей шалений біль. І пусті, скляні очі Алекса, які все ще дивилися на Ніку, будуть останнім, що вона сама побачить. 

Вона не помітила, коли стихли постріли, так само, як до цього не помітила, коли вони почалися. Не пам'ятає навіть, як впала біля бездиханного тіла дядька, трясла його у якомусь нападі шалества, сподіваючись, що це якимось магічним чином поверне його до життя, і одразу ж здалася, затиснувши його в обіймах, навіть не намагалася стримати істеричні ридання. Лише, коли зовсім поряд із гуркотом звалилося ще чиєсь тіло, ошелешено підвела очі. 

На порозі кухні розпласталося чиєсь невпізнане тіло у масці зі зброєю в руках, а позаду нього, все ще тримаючи напоготові пістолет, стояв Ден. 

- Заледве встиг, - трохи винувато, але з помітним полегшенням в голосі підсумував він. 

Його поява раптово розвіяла туман у голові, і Ніка, нетямлячись від шаленства, накинулася на нього. Замахнулася, аби нанести удар, та Ден ухилився, ставши у стійку. 

Адреналін у вухах затарабанив із нечуваною силою. Ледве встигла підстрибнути, аби не пропустити підступну підніжку. Миттєво зреагувала замахом з ноги в шию, та Ден перехопив удар, затис руками щиколотку. Ніка відштовхнулася вільною ногою від підлоги і в стрибку вивернулася із захвату. 

Удар - перехоплення - прийом у відповідь - переворот... Серце, як механічне, відбивало ритм. Злість, ненависть, страх, біль і провина - керували кожним рухом Ніки. Та з кожним наступним ударом, точність підводила все більше. Поки Дену, врешті, вдалося притиснути Ніку до стіни. 

- Тихо, тихо..., - прошепотів їй на вухо, коли вона безсило поклала голову йому на плече, визнавши поразку перед власними емоціями. - Треба забиратися звідси. Двох нападників я прибрав, але можуть навідатися й інші. Ти поранена? 

Ден нарешті відпустив геть розбиту Ніку, і тільки тоді помітив, що пляма крові на її футболці загрозливо збільшується. Ніка перевела здивований погляд на власну ключицю: 

- Байдуже, - сухо плямкнула у відповідь потрісканими губами. 

Їй ще так багато хотілося йому сказати, виплеснути весь біль розбитого серця, та не могла підібрати слів. Картина перед очима все швидше затягувалася пеленою, вона відчувала, що от-от втратить свідомість. 

- Треба спалити будинок, - ледь спромоглася видавити з себе. - Вони прийдуть... і будуть тут все... винюхувати. І Алекса теж... Не можна віддавати... його... їм... 

Під враженням від власних слів, які звучали ніби десь далеко, а не від неї самої, Ніка більше не змогла стримувати пекельний біль і закрила очі, впускаючи темряву.

*** 

- Що сталося?, - із жахом вигукнула Катя, коли за відчиненими дверима побачила, як Ден тримає на руках безсвідому Ніку. Обоє були заляпані кров'ю. 

Ден поспіхом зайшов до Катіної квартири, помахом вказавши, щоб зачинила двері, поклав Ніку на диван у передпокої і дістав з кишені мобільний старої моделі, ще кнопковий, набрав комбінацію цифр і, лише коли почув ледь вловимий фоновий звук, відповів: 

- Катю, вони вбили Алекса. 

Лікарка вмить зблідла і, здавалося, зараз втратить свідомість: 

- Хто "вони"? І що відбувається? Що це? 

- Це заглушка для прослуховуючих пристроїв, на випадок, якщо вони у тебе встановлені. Полонський згорнув проект "Метелик". Я заледве встиг врятувати Ніку, та Алекс вже був мертвий, коли я приїхав. 

- Мертвий..., - відсторонено повторила Катя. - Полонський згорнув? Але я не розумію, що це означає? Чому? 

- Зараз не час для філософських роздумів, що там сталося у голові в Полонського. Ти повинна врятувати Ніку!, - заледве стримував себе Ден. 

Йому хотілося все навколо розбивати, руйнувати, дерти на шмаття, аби хоч якоїсь допомогти Ніці. Хотів загладити перед нею свою провину, що злякався, вірив - зможе вберегти, якщо відсторониться, а зробив тільки гірше. Вона не те, що побити його, вбити мала. Через його хвилинну слабкість вона постраждала, і він собі ніколи цього не пробачить.

Запізнілою реакцією Катя кинулася до Ніки. Рутинний огляд допомагав відволіктися від шаленого дзвону у вухах, від болю в серці, допомагав стримати сльози. 

- Пульс слабкий. Вона заледве дихає. Допоможи мені, - вказала Дену на шафу, - там на полиці є медична валіза, дістань хірургічні ножиці. Поранення наскрізне, але вона втратила багато крові. Я не розумію... 
 

Розрізала футболку, всю просякнуту кров'ю, залила рану спиртом, промокувала все нові й нові потоки, які не хотіли згортатися. Здавалося, Ніка умисно пручається життю.

- Що? Катю, не мовчки!, - поквапив Ден, бо лікарка, здається, зовсім не відслідковувала власних думок. 

- Цього не повинно бути. Вона ж "Метелик", - пояснила Катя, знову й знову обробляючи рану на ключиці. - Поранення мало одразу затягнутися. Скільки часу пройшло, як ти її забрав? 

- Години півтори, може, дві, - схвильовано намагався згадати Ден, подаючи Каті всі необхідні інструменти, спостерігаючи, як вона вводить обезболююче і тремтячими руками намагається накласти шов. 

- Щось не так!, - Катя вже не стримувала сліз. - За результатами останніх регенерацій від рани мав вже лишитися тільки свіжий, покритий кіркою, шрам. А кровотеча не спиняється!