Розділ 13

Холодна вода з-під крану поступово повертала до свідомості. Кров із носа ніяк не хотіла зупинятися - Полонський справжній профі, коли справа торкається покарань.

- Сука!, - злісно вилаявся Ден і, що було сили, лупнув кулаком у дзеркало. 

Осколки розлетілися по всьому умивальнику, поранили руки. Але боліло зовсім не від подряпин. Роздирала кричуща несправедливість. І дика злість, що він нічого не може зробити. 

Володимир Полонський ледь діставав Дену до плеча і був рідкісним слимаком, але все ж його босом. У чесному бою він, Бакай, розтер би такого противника в порох. А натомість був змушений терпіти приниження без можливості відповідати. Так його вчили. 

До "Аркану" Ден потрапив у свої 12, з ізолятору для неповнолітніх, куди потрапив після кількох вдалих спроб взлому та спустошення банківських рахунків. Хотів заробити бабусі, яка його виховувала самотужки, на омріяну нею путівку до теплих островів. І таки встиг відправити її туди, поки не потрапив за грати. Він тоді і подумати не міг, що більше ніколи не побачить найріднішої людини, стане для неї мертвим, аби не наражати на серйозну небезпеку її життя, а його самого доставлять у Пущу-Водицю і замкнуть дурнуватими обмеженнями на довгих 13 років, караючи отак ницо і підло за будь-який прояв людяності. Та все ж "Аркан" став йому домом. Він собі навіть уявити боявся, що б на нього чекало, якби тоді Полонський не втрутився і не відмазав його від колонії для неповнолітніх. 

- Я принесла тобі поїсти, - постукавши у двері, ніяково повідомила Наталі. 

- Передай їм, що я краще оберу голодну смерть, мені їхні подачки не потрібні, - навіть не повертаючись, випалив Ден. 

- І кому ти цим гірше зробиш?, - не послухала його Наталі і поставила тацю з їжею на столику біля ліжка. - Якщо потрібна якась допомога, ти кажи, я буду іноді заходити. 

- Дякую, - погодився Ден, заспокоївшись, і коли Наталі вже зібралася виходити, наважився запитати:

- Ти нічого не чула про Ніку? 

Наталі боязко озирнулася, нібихтось мав от-от заскочити до ізолятора і покарати її саму:

- Її зупинили по дорозі додому і одразу ж забрали. Куди, не знаю. Я тільки чула, як Полонський зловтішався по телефону, що їй навіть не дозволили припаркувати машину і зібрати речі.

Ден не знайшов, що відповісти. Мовчки впав на ліжко, подавляючи бажання виламати двері і кинутися рятувати Ніку. Але прекрасно розумів, що цим зашкодить їм обом. Єдине, що лишається, як завжди, чекати і вірити в неї. 

Він справді думав, що її точно будуть оберігати, не дивлячись ні на що. Скільки за нею спостерігав і вивчав її справу, не мав ні найменшого сумніву - Ніка найкраща серед агентів. Вона завжди знала, що і як робити - де потрібно вдарити, де вистрелити, а де прикинутися невинною овечкою, або підставити голову, якщо буде потрібно. І хоча сам часто сперечався з нею, будучи її координатором, вказуючи на помилки, але вірив у неї більше, ніж в себе самого.

- Вона впорається, - переконував себе Ден, слабо посміхнувшись. - Вона точно впорається.

***
Пульс шалено відбивав ритм у такт рухам. "127, 128", - рахував подумки, віджимаючись від пілоги. Змушував себе займатися на межі, поки стане сил, щоб не збожеволіти у цих довбаних чотирьох стінах, де навіть годинника немає, щоб слідкувати за часом. Ден розумів, що це навмисно, - психологічний прийом, аби давити на штрафників ще більше.

Скільки він тут вже перебуває, точно не знав. За приблизними підрахунками, має бути близько тижня, хоч таке відчуття, ніби все життя. Перші дні ще хоч заглядала Наталі, з нею можна було перекинутися словом. А потім і їй заборонили приходити - їжу залишали біля дверей, а хто - було вже байдуже.

Байдуже. Саме для цього й існував цей ізолятор - викликати байдужість. У тих, хто не слухався наказів, порушував залізну дисципліну або просто потрапив під гарячу руку комусь із вищого керівництва. 

- Часу даремно не витрачаєш?, - поцікавився Полонський зайшовши до кімнати.

- Лежати і дивитися у стелю, знаєте, не найприємніше заняття, - встаючи з підлоги, відповів Ден і з неприхованим інтересом подивився на свого неочікуваного гостя, але ставити питання не поспішав.

Очікувати можна було всього, що завгодно: його могли і побити, і вбити, і випустити, дивлячись у якому настрої перебував зараз бос.

Полонський кинув Дену рушник, який висів на стіні біля дверей, і сів на ліжко, спираючись на палицю: 

- Ти можеш бути вільний. 

- Чим заслужив таку честь?, - намагався залишатися серйозним та стриманим Ден, попри лють, яка роз'їдала зсередини.

- На твоєму місці, я б ретельніше обирав тон, яким можна говорити зі своїм безпосереднім керівником, - пригрозив Полонський. - У мене буде для тебе завдання.

Ден єхидно посміхнувся. Ну звісно, він чекав почути умови, за яких стане можливим його звільнення.

- Не буду приховувати, що спершу мене надзвичайно розгнівало те, що ти порушив устав агенції, - продовжував Полонський, - Але я все ретельно обдумав, і вирішив, що це можна використати.

- Що ви маєте на увазі?, - передчуваючи відверту підставу з боку шефа, перепитав Ден.

- Я тобі вже казав, що наш "метелик" виходить з-під контролю, і мені це, м'яко кажучи, дуже не подобається, - Полонський аж заскреготів зубами від злості. - Я хочу знати про неї все: що вона робить поза стінами "Аркану", з ким спілкується, де купує їжу, скільки спить - все до дрібниць, навіть, коли у неї кляті критичні дні! І ти мені в цьому допоможеш, якщо вона повернеться із завдання, звісно.

З кожним словом Полонського Ден все сильніше стискав кулаки і, коли той завершив свій злісний спіч, і накинувся на боса, готуючись вивільнити всю приглушену ненависть, та у відповідь отримав удар ножем кудись під ребра, від чого по білій майці із загрозливою швидкістю розповзалася кривава пляма.

- Я тебе не запитув, Бакай, - нахилившись над вухом підлеглому, коли той відпустив його і схопився за місце порання, прошипів Полонський, - Це наказ. І якщо ти відмовишся його виконувати, живим ти звідси не вийдеш.