Розділ 12

Двері ліфту автоматично відчинилися, впускаючи Ніку до рідного, але водночас такого ненависного тьмяного коридору. Скільки емоцій, пов'язаних із цим місцем, зберігалися на підкірці її мозку, та ще ніколи вона не входила сюди із таким задоволеним трепетом, таким гормональним піднесення, відчуваючи, що скоро побачить того, завдяки кому сьогодні не могла зосередитися навіть на лекціях. Лише прокручувала у пам'яті картинки тієї надзвичайної ночі, як владно і нетепляче Ден стягував із неї одяг, щойно вони переступили поріг його квартири, з якою жагою лишав поцілунки на кожному куточку її розпаленої від збудження шкіри, якими трепетними були його рухи, і як відчайдушно вона сама відповідала на кожен прояв його почуттів.

- Ден у себе?, - запитала у Наталі, відчуваючи, як досі пахкотять щоки. 

- Ти в порядку?, - стурбовано перепитала секретарка. - Виглядаєш так, наче в тебе жар.

- Прохолодно сьогодні на вулиці, - перевела стрілки Ніка, намагаючись приховати, принаймні, дурнуватий смішок, який просився вирватися від надокучливих метеликів у животі. - Будеш виходити, одягайся тепліше.

- Дуже смішно, - скорчилася Наталі, - Наче ти не знаєш, що мені заборонено звідси виходити.

- Знаю, - щиро посміхнулася Ніка, - Тому сподіваюся, що заряд кофеїну і шоколадного ендорфіну трохи покращать тобі настрій.

- От підлабузниця! На тренування пішов твій координатор. Знайдеш його в спортзалі.

Саме спортзал був улюбленим місцем Ніки у конторі. За оснащенням він не поступався найкрутішому зі "Спортлайфів", і при цьому був такий атмосферний, що займатися тут не відмовилися б навіть самураї.

Ніка зупинилася біля входу і кілька хвилин заворожено спостерігала за тим, як майстерно вправляється у бойових прийомах Ден. Якшо у світі й існують досконалі чоловіки, то виглядають вони саме так. Високий, впевнений у кожному кроці. Сталеві м'язи виграшно напружуються від найменшого руху, смаглява шкіра виблискує на світлі, волога від інтенсивного тренування. 

- Ну прямо ідеальна інсталяція на тему "Бій з тінню", - вдавано заплескала в долоні Ніка, від чого Ден зупинився і пішов до стіни за палицями-бо, які використовують для бою. - Як щодо реального спаринг-партнера?

- Подивимося, як ти будеш язвити після тренування, - Ден кинув їй один з інструментів. - Якшо мені не зраджує пам'ять, ти вже з місяць сюди навіть не заглядала, так що, на твоєму місяці, я б не був таким самовпевненим. 

Замість відповіді Ніка тільки ще ширше посміхнулася, закусюючи губу, скинула куртку, затисла в руках "бо" і стала у стійку, готуючись до першого удару. 

Раз за разом їхні палиці вдарялися одна об одну з гучним тріском. Пресуваючись по залі, партнери звивалися в таких вправних рухах, що позаздрив би сам Жан-Клод Ван Дам. Та жоден не завдав серйозного удару противнику.

Ніка знала, як маневрує Ден, - перед кожним ударом він робить ледь вловимий рух в сторону, куди збирається замахнутися, що не могло сховатися від її гуперчуття. Тож блокувати його було не важко. Тим більше, вона чудово бачила, що битися по-справжньому він не збирається. Тому і схитрила - відштовхнувшись палицею від підлоги, перестрибнула Дена і, приземлившись у нього за спиною, збила з ніг. 

- Тепер вже можна язвити?, - засміялась, переможно сідаючи зверху на Дена, як це роблять борці у боях без правил. - До твого відома, бос, я тренувалася на охоронцях амириканського посольства. 

Ден засміявся у відповідь, та не збирався безпомічно валятися на підлозі, підвівся, тримаючи Ніку на руках, і притис її спиною до стіни, накривши її вуста своїми. Поряд з нею він забував про все на світі, навіть, про обережність.

- Приїхав Полонський, - затараторила з порогу спортзали Наталі, і тільки потім помітила, як невчасно зайшла, застигши із відкритим від здивування ротом.

Ніка вискочила із залу так швидко, ніби від цього залежало її життя, і миттю заскочила до ліфта.

- Ніко, стій!, - викрикнув їй услід Ден, але не наздогнав.

Її серце калатало, як навіжене, руки тремтіли, а губи все ще зрадницьки пульсували. Вперше за довгий час не могла опанувати себе і не розуміла, що з нею відбувається. Страх перед Полонським був настільки сильним, що перекривав собою навіть дію гормонів. Що ж вона накоїла? За себе не хвилювалася, знала, що надто вже дорогим проектом була, аби її просто так ліквідували, а от Дену може загрожувати серйозна небезпека.

***
- Це ж треба, щоб мені пощастило приїхати так вчасно, - із в'їдливою посмішкою потер руки Полонський, повертаючись обличчям до Дена від екранів із зображеннями камер відеоспостереження. - Ви так не думаєте, агенте Бакай? 

Ден не збирався відповідати. Знав, що будь-яке слово зараз може тільки нашкодити ситуації - неважливо, погодиться він із босом, чи буде виправдовуватися. Хай там яким буде покарання за непрофесійну поведінку, він завідомо з ним згоден - воно було того варте. Адже тепер він знає, що Ніка теж до нього не байдужа. 

- Мовчати, коли до тебе звертається начальство, це дуже поганий знак, - надто солодким тоном попередив Полонський, підійшовши впритул до Дена, і палицею, яку завжди носив із собою, із розмаху вдарив його в живіт. 

Від несподіванки Ден зігнувся впівоберта і закашлявся - згрупуватися не встиг.

- Будемо вважати, що мовчання апріорі означає згоду, - невимушено продовжив бос, і вдарив Дена ще двічі, поки той не звалився на коліна. - Ти не подумай, хлопчику мій, що я тебе не розумію. Дівка гарна, гаряча штучка виросла, так?

Ден з останніх сил тримався, щоб не накинутися на Полонського, але від нього тільки цього й чекали - тоді живим із кабінету точно не вийти. 

- Бачу, витримка у нас таки серйозна, - все ще посміхаючись, Полонський натягнув чорні шкіряні рукавиці із легкого, але міцного матеріалу. - Це похвально. 

Добряче розмахнувшись, він вдарив Дена, який все ще стояв на колінах, із такою силою, що у нього із носа заюшила кров. Але той і не думав пручатися. Навіть, коли удари повторилися двічі, тричі і вчетверте.