Розділ 5

Пустим коридором "Аркану" невпевнено проносився лише цокіт підборів адміністраторки Наталі. Спецагентом вона не була - потрапила на роботу з університету МВС. Серйозно влипла, бо змушена була підписати купу паперів, які зобов'язали тримати язик за зубами, і в буквальному сенсі жити в офісі. Як її відібрали, насправді, ніхто не знав, але уявити без неї "Аркан" було важко. Вся документація проходила через її руки, планування зустрічей, координація між співробітниками - не надто приємне життя, коли тобі всього 30, але тоді, в університеті, потрапити сюди здавалося їй неосяжною мрією. 

Обережно, з величезним внутрішнім хвилюванням Наталі постукала у двері найненависнішого їй кабінету і почула "Увійдіть", від чого аж кров застигла у венах. 

- Ваш чай, - поклала на столі біля Полонського тацю. 

- Що ж це ти так офіційно, крихітко?, - протягнув масним голосом він, чим викликав ще більшу відразу, хоч здавалося, що ненавидіти його ще більше було неможливо.

Однією рукою притягнув дівчину до себе, а вільною - владно провів по її сідницях. Насолоджувався страхом у її чорних очах і тим заціпенінням, у якому застигла, бо не мала сил йому протистояти. 

Ось вона - абсолютна влада! Навіщо йому, Володимиру Полонському, ганятися і впадати за якимись жінками, якщо тут, у своєму агентстві, він може взяти, кого захоче. А вони лише тремтітимуть від страху і боятимуться відкрити рота, щоб не вилетіти звідси, бо виходу звідси немає. Та й куди бігти? Хто їх послухає? 

Він вже розстебнув їй блискавку на спідниці і готувався до швидкого полегшання, та тремтячу мишку врятував неочікуваний візит. Із гучним хрускотом двері кабінету відчинилися, на порозі стояв той, кого Полонський найменше чекав побачити. 

- Олексію Вікторовичу, - запинаючись ледь видавив із себе, - Пане міністре, чим зобов'язаний? 

Полонський зробився блідіше стіни позаду, ніби від удару струмом, відштовхнув від себе Наталі і дякував усім, яких знав, релігійним месіям, що міністр не зайшов на 10 хвилин пізніше. Наталі кулею вилетіла з кабінету. 

- Бачу, ти тут маєш важливіші справи, ніж дбати про національну безпеку, Володю, - гидливо скривився міністр. - Я і так не у найкращому настрої, щоб розгрібати ще й службові шашні своїх підопічних.

Міністр із вдаваним інтересом повільно обходив кабінет свого візаві, оглядаючись навколо. Поки він витримував паузу, Полонський ледь не посивів, весь час переминаючи руками свою палицю, з якою не розлучався вже двадцять років, відколи отримав поранення в ногу. 

Те, що шеф приїхав сюди, без попередження, а не призначив зустріч на нейтральній території, могло свідчити тільки про дуже серйозні проблеми. 

- Я з приводу твоєї підопічної,- нарешті продовжив міністр.

- А, так ви про Ткачук?, - помітно розслабився Полонський. - Хіба вона щось напартачила в посольстві? Я ще, знаєте, не читав звіту, але мені доповідали, що все пройшло гладко. 

Міністр хмикнув: - Хіба ж у тебе буде час на якісь там звіти, коли тут такі гарні секретарки необроблені! 

- Так я... Це не те, що ви подумали, - затинаючись намагався виправдатися Полонський, витираючи спітнілий лоб.

- Обійдемося без твоїх нюнів! Малявка твоя спрацювала на відмінно, комар носа не підточить. Америкоси в шоці, вони ледь не звільнили половину складу посольства, бо думають, що це хтось із своїх документи до рук прибрав. І я в шоці, Володю. Бо зацікавилися твоїм проектом в РНБО (прим.ред - Рада національної безпеки і оборони). І, як ти розумієш, тут вже не обійдеться вашими секретними нерозголошеннями, якими ви понтувалися на презентації. 

Полонський ледь свідомість не втратив. Збувався його найбільший страх - якщо дізнаються, чого йому коштував проект "Метелик", і як він був втілений, голови йому не зносити. 

- Язика ковтнув?, - гаркнув міністр, намагаючись вивести Полонського із паралітичного трансу. - Ти розумієш, що якщо я не принесу тим людям інформацію, яку вони хочуть знати, мене з гівном з'їдять?! А вони хочуть знати все, Володю! Тому давай начистоту. Бо я лише трохи копнув, і дізнався таке, що волосся дибки стало. 

- Це була ідея тодішнього замміністра Волкова, - зваживши всі "за" і "проти", Полонський вирішив сказати, принаймні, частину правди. - Нам дали всі важелі впливу і повну юрисдикцію. Це підтверджено документально. Один, вже покійний, вчений-генетик на прізвище Явірський, досліджуючи дітей у пологових будинках для своєї дисертації, виявив немовля, у якого була рідкісна патологія кісткового мозку, через яку кількість тромбоцитів була перевищена в сотні разів... 

- Українською переклади, - перебив міністр. 

- Якщо простіше, це здатність до швидкого заживлення ран. Звісно, Явірський доніс цю інформацію в потрібні організації, забувши про свою дисертацію, і пояснивши, яким чином можна використати таке рідкісну явище, якщо його дослідити. І нам дали пріоритетні завдання, чого б це не коштувало, дістати ту дитину. Власне, вона і стала потім нашим найкращим проектом під назвою "Метелик". 

Міністр сів у крісло, знаком показуючи Полонському, що хоче випити. Той швидко, наскільки дозволяла нога і страшенний стан афекту, поставив на стіл віскі і склянки. 

- І чому саме "Метелик"?, - розтягуючи слова розслаблено запитав міністр. 

- В процесі дослідження, оскільки це дозволялося провідністю її крові, дівчинці вводилися препарати зі складниками РНК метеликів, щоб вдосконалити її майбутні вміння, розвинути чуття і так далі, - пітніючи, як свиня, від хвилювання, намагався пояснити Полонський. 

- Ти хоч розумієш, що буде, якщо інформація про цей проект вилізе назовні?!, - не зміг стримати емоцій міністр. - Мене посадять! Ніхто не буде розбиратися, що це ухвалювалося задовго до мене! 

- Саме тому ми і прикладали стільки зусиль, щоб проект залишився секретним. Алекс працює... 

- Та хто, в біса, такий той Алекс?!, - міністр від хвилювання аж схопився на ноги. - Я не хочу його сюди вплутувати. Теж мені, шишка велика! Ми і без нього обійтися можемо, малявка ваша повнолітня вже, її опікун може йти на пенсію! І я хочу бачити звіт. Детальний, від початку проекту і до аналізу результатів. Треба розуміти, з чим іти в РНБО.