Розділ 3

Передмістя Києва в останні кілька років полонили масштабні новобудови. Через доступність цін та цілком пристойну транспортну розв'язку все більше людей вкладають кошти у квадратні метри поближче до столиці. Дороги перетворилися в один суцільний затор, а колись зелені зони - на нескінченні бетонні каркаси.

В адресах тут губляться інколи й самі будівельники, тож заблукати - звичайнісінька справа. Але знайти приватний будинок, надійно схований у лісовій зоні Клавдієво-Тарасового - це треба бути або дуже везучим, або близьким знайомим власників, або безсмертним.

На підступах до житла натикано стільки пасток, що до дверей можна просто не дійти. Або ж дійти не повністю, загубивши по дорозі котрусь із частин тіла. І це не кажучи про те, що в радіусі кількох кілометрів всюди розставлені камери відеоспостереження, які сповіщають звуковим сигналом про непроханих гостей. Тому сподіватися, що до підвалу просто залізли погратися сусідські котики було марно.

Ніка затисла в руці кухонного ножа і безшумно у кілька кроків опинилася біля потрібних дверей. Різко відчинила їх, одночасно метнувши холодну зброю у помічену вправним оком фігуру, та лезо лише застрягло у дерев'яній стіні, остаточно вибивши опору з-під ніг Алекса, що намагався непомітно прокрастися до будинку.

- Алекс?!, - здивовано вигукнула Ніка. - Якого дідька ти тут робиш? Так рідко буваєш вдома, що забув, де у нас вхідні двері?

Але відповіді на своє питання не почула. Алекс відключився раніше, ніж встиг сказати бодай слово. Ніка кинулася до дядька і одразу помітила, в чому справа - одяг був просякнутий кров'ю, яка не переставала текти із вогнепального поранення зліва від живота.

Жоден м'яз на її обличчі не виказував хвилювання. Думки були холодними і ясними. Вона зняла із дядька футболку, міцно затисла нею рану і перетягла постраждалого на стіл, хоч і не так швидко, як хотілося, адже він майже вдвічі за неї важчий. Підвал констроювався, як маленька лабораторія для дослідів, які Алекс проводив тут днями. Тож, тепер було цілком зрозуміло, чому він опинився саме тут - хотів, певно, самостійно обробити рану.

Із шафки дівчина витягла хірургічну валізку та пляшку зі спиртом, знезаразила руки, інструменти, які знадобляться, відмотала бинти. Діяла швидко, бо розуміла, що часу обмаль. Обезболюючий укол ввела у вену на животі і взялася за ножиці. Обережно видалила всі пошкоджені кулею ділянки шкіри, які могли бути вражені порохом і мастилом, і знову обробила рану. На кілька секунд застигла з кульовими щипцями, обираючи підходящий напрям. Знала, що спроба буде лише одна, і точним рухом дістала кулю. Алекс стрепенувся і застогнав, отямившись від несамовитого болю.

- Тихо-тихо, - заспокоїла його Ніка, обережно промокуючи рану проспиртованим бинтом. - Потерпи ще трохи! Треба запаяти, інакше стечеш кров'ю.

- Там є гайковий ключ, - Алекс вказав пальцем на одну із шафок.

- Без тебе розберуся!, - роздратувалася Ніка, що він і в такі моменти нею керує, - Побережи сили.

Гайковий ключ не знадобився - у валізці було достатньо хірургічних інструментів. Ніка обрала серед них найпласкіший, обгорнула ручку рушником, і до червона нагріла накінечник газовим розпалювачем.

- Зараз буде боляче, не сіпайся!, - попередила Ніка і впевненим рухом торкнулася кривавої рани розпеченим залізом.

Околиці заполонив відчайдушний крик.

***

- Так ти, виявляється, ще той симулянт!, - намагалася розвеселити дядька Ніка, поки допомагала дістатися до кімнати. - Куля застрягла в м'яких тканинах, внутрішні органи не зачепила.

- Пощастило, так пощастило, - посміхнувся Алекс, спираючись їй на плечі. - Дякую, що не розгубилася.

- Ти колись сумнівався в мені?, - трохи ображено запитала дівчина.

Але замість відповіді побачила тільки ще ширшу посмішку. Вона всадила Алекса на ліжко і дістала з шафи його чисті речі, щоб міг переодягтися.

- Я ввела тобі антибіотик, але все-таки наполягаю, щоб тебе оглянула Катя.

- Ні, я не поїду, - відмовився дядько, хоч іншої відповіді від нього Ніка не чекала - надто вже впертий. - Відпочину кілька годин і буду, як новенький.

- Ти вже років десять, як не новенький, - засміялася дівчина, - змирися зі старістю і йди на пенсію. Купиш собі будиночок в горах і будеш ловити форель.

Попри пекельний біль, який все ще рвав із середини, Алекс засміявся. Серце переповнювалося вдячністю - Ніка щойно врятувала йому життя. Він завжди пишався її успіхами, а зараз раптово усвідомив, як вона виросла.

- Те, що ти мене врятувала, все одно не пом'якшить маленької дрібнички, про яку ти, мабуть, забула розповісти, - Алекс змінив свій тон на обвинувачувальний. - Ти не будеш навчатися в університеті.

Ніка застигла і втупилася на нього. У грудях почала наростити непрохана хвиля обурення - за всі роки тренувань вона так і не навчилася контролювати це.

- Я не збираюся обговорювати це рішення з тобою! Тим більше зараз, коли мої руки досі у твоїй крові.

- Як ти взагалі туди вступила? У тебе ж навіть атестату немає, - здивовано запитав Алекс.

- Взламала їхню базу, - без емоцій відповіла дівчина, розглядаючи свої руки. - Це було надто просто, знадобилося якихось 10 хвилин.

- Ніка, - закривши очі, спокійно продовжив дядько, - звичайне життя не для нас. Ти не зможеш нормально соціалізуватися. Вихід у світ викличе емоції, а це - табу. Це буде заважати роботі. Нагадати, що було на твоєму першому завданні?

- Провалами в пам'яті не страждаю, дякую, - буркнула у відповідь Ніка. - Я не хочу прожити все життя, пахаючи на Полонського. І ти б, може, задумався про те, щоб іноді в люди виходити. А то зашився у своєму коконі, і мало того, що сам до себе не підпускаєш, ще й мені життя не даєш.

- Тебе заносить, - сухо помітив Алекс. - Ніколи не забувай про контроль.

- От у чому твоя проблема, - вже спокійніше відповіла Ніка, - Навіть сваритися нормально не вмієш.

Ніка встала з ліжка, чмокнула дядька у щоку, та вже на виході з кімнати додала: