Голова 2. Перший рівень.

Глайдер повільно приземлився посеред площі, неподалік від будівлі, на фасаді якої виднівся напис "поліція". На дворі йшов дрібний дощ, і не зважаючи на пізній ранок було темновато.

Усю дорогу дівчата провели в експериментах зі своїми новими можливостями. Виявилося, що цифровий простір не сильно відрізняється від реального, а може це просто мозок так інтерпретував отриману інформацію: центральний сервер виглядав як велетенська будівля-бібліотека, а необхідні пакети даних, як книги, газети, журнали. Інші сервери та домени виглядали як окремі будівлі, села, міста або велетенські мегаполіси. Невідомі користувачі мережі інтерпретувалися як безликі силуети, а от одні одного дівчата могли побачити, наче в реалі, і спілкуватися теж могли одна з одною через мережу, наче особисто.

Після того як дівчата знайшли і засвоїли усю необхідну інформацію, решту часу витратили на те, щоб надати собі найкращий вигляд в мережі. Зробити це було не так просто. Адже побачити своє цифрове відображення вони не могли, і їм доводилося детально описувати одна одну, після чого, цей образ можна було побачити в спеціальному візуалізаційному модулі "дзеркало", який дівчата написали на швидкоруч.

Вийшовши з глайдера під дрібний дощ, дівчата направилися до поліцейського відділку, не припиняючи спілкування в мережі між собою.

- Цікаво, чому в мережі ми бачимо себе такими як ми є, а реальних людей лише як незрозумілі тіні. - Запитала Аманда.

- Чого ж тут дивуватися? - Відповіла Кеті. - Не забувай, що ми не прості біологічні клони, а біоцифрові. Тобто, наша точна цифрова копія прописана у віртуальному просторі. Скажи, хто ще з людей наскільки точно відцифрований. Хоча, гадаю, якщо роздобути реальне зображення тієї чи іншої людини, і зв'язати його з цифровим двійником, цілком можливо, що цей образ ми будемо бачити в цифровому просторі щоразу при зустрічі.

- Цікава теорія, - промовила Емма, - перевіримо?

- І як нам це зробити? - Запитала Аманда.

- Елементарно, подивіться на будівлю. - Аманда і Кеті поглянули на поліцейський відділок: нічого цікавого, мокрі стіни, брудні вікна, два старенькі поліцейські глайдери... - Блін, в цифрі погляньте! Бачите невідомий об'єкт, AlanDeLon17, зараз щось робить в мережі із відкритої частини поліцейського домену, і якщо я не помиляюся з локацією, це черговий... Зараз перехоплю пакунок, гляну, чим займається наша доблесна поліція на роботі. От зараза! А він виявляється любитель полунички!

- Бачимо, і що? - Все ще не розуміла задуму Емми, Аманда.

- І нічого. Зачекайте мене біля входу, а я піду всередину, змалюю нашого героя-коханця, і перекину вам лінк на 3D- індикатор...

Чекати довго не довелося. Лишень Емма зайшла до відділку і роздивилася чергового, як в цифровому просторі, поряд з дівчиною, замість безликої тіні з написом, з'явилася об'ємна модель товстого хлопця двадцяти п'яти років у поліцейській формі.

- Теж мені, герой-любовник. - промовила Аманда. - швидше - сексуальний маньяка.

Завдяки постійному зв'язку з Еммою, дівчата змогли не тільки чути, що відбувається в середині, а й бачити.

Побачивши чорнокосу красуню, що зайшла у відділок, черговий пролив собі на штани каву, яку саме сьорбав, дивлячись одним оком на екран, іншим оком спостерігаючи за входом і коридором, чи не з'явиться бува начальство.

- Вам... кого... - пром'ямлив черговий, намагаючись хоч трохи обтерти гарячі штани, і не виглядати дурнем перед красунею. Проте, дівчина не звертала уваги на поліцейського, а дивилася кудись у вікно, ніби помітила там щось цікаве.

- Мої подруги зараз підійдуть. Ми практиканти зі столиці.

Чекати себе Аманда і Кеті довго не змусили, лишень Емма покликала їх, увійшли слідом.

Помітивши дівчат що увійшли, черговий впустив з рук телефон, з якого збирався зателефонувати начальству.

Нарешті черговий справився з емоціями, підняв телефон, доповів начальству.

- Проходьте. Третій поверх, кабінет триста два.

Доки дівчата підіймалися на третій поверх, намагалися просканувати будівлю в інформаційному пані, та доступ до серверів їм був закритий. Хоч вони його бачили, два кемезних боти-охоронці не пускали дівчат в середину вимагаючи автентифікаю.

Був тут і чорний хід, який охоронявся настільки страшною охоронною програмою, що лишень вони ткнули свого носа туди, отримали такий удар без попередження, що в кабінет начальника дівчата заходили з сильним головним болем, і тепер походили не на веселих студенток-практиканток, а на дратівливих стерв, здатних роздерти будь-кого за кривий погляд.

Начальником відділу виявився підстаркуватий вусатий чоловік в чині майора.

- А ось і наші практиканти. - Радісно промовив майор, щось шукаючи у себе на столі. - Присідайте.

Щоб не видати свій стан, зіпсований невдачею настрій і не сказати чого зайвого, дівчата мовчки сіли на вільні стільці. Тим часом, майор знайшов те що шукав, невеличку теку, розкрив її. В середині виявилися документи дівчат: заяви на практику, копії документів із столичної академії, та біометричні паспорти. Майор похитав головою, взяв у руки паспорти, та вже виписані посвідчення поліцейських.

- Аманда Фокс. - Він поглянув на фотокартку, на дівчат, протягнув паспорт і посвідчення рудоволосій дівчині. - Кеті Форест. - Паспорт перекочував до рук блондинки. - Емма Найт. Дівчата, потрібно бути уважними, нам потрібні були лише копії ваших документів, а не оригінали.

- Пробачте, сталося непорозуміння. - Тихо відповіла за всіх Аманда, намагаючись не дратувати хвору голову.

- Нічого страшного, буває.

Хтось постукав у двері, і в кабінет увійшов чоловік тридцяти років, із приємною зовнішністю, хоч і з кількаденною щетиною на обличчі.

- Викликали, майоре?

- Заходь, капітане. Знайомся, Аманда, Кеті та Емма. Твої тимчасові напарниці і підопічні. Дівчата, це капітан Стівен Арно, ваш куратор і наставник. Дивись мені, Стів, не ображай дівчат. - Майор підійшов до капітана, відвів у бік, і тихо додав. - Вони дівчата гарні, та сором'язливі...