Пролог

Генерал сидить за столом у своєму кабінеті, дивлячись на жінку-полковника, Міріам Прескот.

- Як просуваються справи проекту? – Запитав генерал.

- Все готово. Будівництво першої бази завершено.

- Контингент?

Міріам дістає з кейсу стос особових справ, і кладе їх на стіл.

- Я тут підібрала кількох кандидатів.

Генерал бере справи до рук.

- Ви ж розумієте, полковнику, що уряд нашої великої країни покладає великі надії на цей проект.

- Так точно, і саме я несу відповідальність за його успіх.

Генерал повертає Міріам справи.

- Що ж, приступайте до діла. Не смію вас затримувати.

Полковник Прескот кладе справи до кейсу, і виходить з кабінету.

Біля виходу з будинку військової адміністрації на неї чекає джип, у якому сидять чотири помічники Міріам. Полковник сідає в машину,  знову дістає з кейса справи, розділяє їх на чотири стоси і роздає своїм помічникам.

- У вас є рівно тиждень. Усі ці зечки повинні бути на базі. І ніякого шуму. Все повинно виглядати природньо.

Пів року до цього

Цього вечора вона затрималася в університеті до пізна. Лише коли на вулиці остаточно стемніло, вона покинула стіни рідної alma mater. Кеті - висока блондинка зі спортивним тілом, завжди користувалася популярністю у хлопців, проте, цього вечора їй довелося повертатися додому самій. Дуситися в громадському транспорті у годину пік їй не хотілося, а грошей на оренду електрокару чи глайдера не було. Навіть на послуги таксиста не залишилося.

Вона підійшла до кам'яних сходів, що вели в парк. У цій частині парку, як завжди було темно. Освітлення тут не вмикали ніколи, що й приваблювало сюди студентів, які хотіли випити пивка на свіжому повітрі не трафивши на очі правоохоронцям, або закоханих, що хотіли побути на одинці. Кеті часто ходила цією частиною парку, щоб скоротити шлях додому.

Лишень вона спустилася сходами і пішла в бік навісного містка через річку, як її хтось схопив ззаду, закрив рота рукою і потяг в бік найближчих корчів. Хоч Кеті пручалася, сили були не рівні. Невідомий нападник швидко повалив дівчину на землю, і вона відчула, як чиясь нахабна рука, стягує з неї штани.

Намацавши вільною рукою досить великий камінь дівчина навмання вдарила. Потім ще раз.

Нападник упав на неї, і затих, а на обличчя Кеті потекло щось в'язке і липке.

Саме у такій недвозначній позі їх і знайшли патрульні.

Вони йшли темними доріжками парку, періодично освітлюючи підозрілі місця ліхтарем, вишукуючи пияків та порушників спокою. Закохані їх турбували менше всього.

- Дивись Петір, ці студенти від гормонів вже зовсім клепку втратили. Не могли дотерпіти до корчів... - Весело промови один із патрульних, освітлючи ліхтариком дивну парочку. Проте, його напарник не розділяв веселощів свого товариша, помітивши розбиту голову хлопця, і скривавлений камінь у руці дівчини.

- Викликай автозак. - Промовив Петір, і попрямував до місця злочину.

Хлопець вже був мертвим, а дівчина перебувала в шоковому стані. Обшукавши обох, поліцейські знайшли документи - студентські квитки. Швидко їх вивчили, і один з них звернувся до дівчини, що почала приходити до тями.

- Що ж, Кеті Форест, розповідайте, за що вбили свого коханця?

- Якого коханця? - Все ще мало що розуміючи, запитала дівчина.

- Не грайте вар'ята, за що ви вбили свого одногрупника Серхіо Кормара?

Жіночі виправна колонія № 13.

В кабінет начальника колонії зайшов чоловік у військовій формі, показав своє посвідчення. Ще вчора "кум" отримав чіткий наказ з гори, виконати будь яке прохання людини, з такими документами. Важко зітхнувши, начальник колонії звернувся до прийшлого вояки:

- Чим можу допомогти, пане Стар?

Військовий поклав на стіл особову справу. Начальник відкрив її, промовив:

- Кеті Форест, 20 років, засуджена за статтею ***, вбивство. Знаю, є в нас така. І чим я може вам допомогти?

- Все просто, мені потрібно її забрати.

- Ось так просто забрати?

- Не просто, по всіх документах вона повинна померти. Зникнути з пенітенціарної системи.

- І як мені це зробити?

- Ваші проблеми. Маєте час до вечора. Все що мені потрібно - тіло, та доступ до нього в перші п'ять хвилин після смерті. Решта мене не цікавить, отримаю я її вже мертвою, чи мені доведеться убити її самою - байдуже.

***

Кеті лежала на своїх нарах, читаючи книгу, взяту з тюремної бібліотеки. Дівчата в камері її не чіпали. Не сказати, що перша зустріч була такою вже й радісною та приємною, але після неї, до дівчини більше ніхто не чіплявся.

Двері камери відчинилися, і в середину зайшло кілька вертухаїв.

- Що, опять шмон, начальник?! - Промовила одна з зечок.

- Побалакай мені, Кулик. - Відповіла одна з вертухайок. - На вихід.

Зечки мовчки вийшли з камери, вишикувавшись обличчями до стіни. Тим часом вертухаї перевертали все в камері догори ногами. Нарешті з камери вийшла одна з охорониць, тримаючи в одній руці заточку, в іншійгумову палицю.

- Форест!

Кеті повернулася, помітила в руках вертухайки заточку.

- Це не моє.

- Не звизди.

Вертухайка удалила Кеті палицею в живіт, по спині, знову по животу, по обличчю. Лише коли дівчина упала на підлогу, вертухаї узяли її під руки, і потягли в бік карцера.

***
Під час прогулянки зечки помітили, що з барака виносять тіло, накрийте білою тканиною.

- Кажись Катька приставилася. - Промовила тихо одна з співкамерниць Кеті.

- Ти думаєш сьогодні шмон був просто так? - Відповіла їй Кулик. - Катька ж хахаля свого мочканула, а той був синком якогось чиновника. От він і дав мусорам на лапу. Вони Катьку в карцері і пустили в розход.

- А чого ж тоді вони її труп так на загальний огляд виставили? Завжди ж робили це по-тихому.

- Дура ти, всі чиновники підконтрольні уряду. Це наука, для таких як ми: рипнешся проти влади - здохнеш як собака, і прикопають тебе десь під забором, як собаку...