Розділ 42. Прийом

Прийом перейшов на терасу — столи, накриті білими скатертинами, квіти, що пахли літом, музика, яка тепер грала живіше.

Філомена й Кирило сиділи за головним столом, приймаючи вітання від гостей, що підходили один за одним.

— Вітаю! — сказав Андрій, обіймаючи їх обох. — Знаєте, я завжди казав, що ви схожі обоє спостерігачі, тепер ви офіційна пара спостерігачів.

— Дякую, Андрію, — сказав Кирило, усміхаючись.

Оля підійшла з тим же ентузіазмом, говорячи про деталі квітів, про те, як все вийшло саме так, як вона планувала.

Інга підійшла останньою з близьких колег.

— Вітаю, — сказала вона тихіше. — Дякую, що дозволили мені бути тут.

— Дякую, що прийшла, — сказала Філомена щиро

Батько Філомени підійшов через деякий час — обережно, явно не знаючи, як саме поводитись у цій ситуації.

— Вітаю, доню, — сказав він. — Ти виглядаєш чудово.

— Дякую, тато, — сказала Філомена.

Він подивився на Кирила.

— Дбайте про неї добре, — сказав він.

— Обіцяю, — сказав Кирило просто.

Батько постояв ще секунду, явно бажаючи сказати більше, але не знаючи слів, потім кивнув і відійшов, повертаючись до свого місця за одним з дальніх столів.

Філомена подивилась на маму, що сиділа за іншим столом, спостерігаючи за цією короткою взаємодією з невизначеним виразом обличчя.

— Все гаразд? — тихо запитав Кирило, помітивши її напружений вигляд.

— Все гаразд, — сказала Філомена. — Принаймні, нічого поганого не сталось.

Вікторія підійшла пізніше, коли більшість офіційних вітань уже відбулися, і атмосфера стала більш розслабленою.

— Вітаю обох, — сказала вона. — Гарна церемонія.

— Дякую, що прийшла, — сказав Кирило, явно намагаючись звучати нейтрально, але щиро.

— Дякую, що дозволили, — Вікторія подивилась на Філомену. — Я знаю, це, мабуть, дивно для тебе — бачити мене тут.

— Трохи дивно, — погодилась Філомена чесно. — Але я рада, що ти прийшла з добрими намірами.

— Тільки з добрими, — підтвердила Вікторія. — Я хотіла побачити це власними очима. Переконатись, що все справді добре.

Вона подивилась на них обох ще секунду, потім кивнула й відійшла, повертаючись до свого столика, де сиділа сама, спостерігаючи за святкуванням з певної відстані.

— Дивно, — сказала Філомена, коли вона пішла.

— Дуже дивно, — погодився Кирило. — Але, можливо, добре дивно.

Тости почались, коли всі гості вже сиділи за столами, страви подавали офіціанти, музика грала тихіше у фоні.

Максим встав першим, тримаючи бокал.

— Я хотів сказати кілька слів про брата, — почав він, — хоча, якщо чесно, я можу годинами розповідати незручні історії про нього з дитинства.

Сміх пройшов по залі.

— Але серйозно, — продовжив Максим, — я бачив свого брата роками закритим, серйозним, контрольованим. А потім з'явилась Філомена — і я побачив того хлопця, якого пам'ятав з дитинства. Живого, усміхненого. Дякую тобі, Філомено, за те, що повернула мені брата.

Він підняв бокал. Гості зробили те саме, аплодуючи.

Марина встала наступною, говорячи про дружбу з Філоменою, про те, як вона завжди знала, що Філомена знайде когось, хто оцінить її пряму вдачу й розум, а не намагатиметься її змінити.

Дмитро, нарешті, виступив з короткою промовою — про сестру, про те, як радий, що вона знайшла щастя, навіть якщо він пропустив частину її життя через відстань.

Танці почались пізніше — DJ, якого знайшов Андрій, грав хороший набір музики, від спокійних мелодій до більш енергійних треків, що швидко наповнили танцювальну зону гостями.

Філомена й Кирило танцювали перший танець — повільно, тримаючись близько, насолоджуючись моментом без зайвої метушні навколо.

— Знаєш, — сказав Кирило тихо, — рік тому я навіть не уявляв, що ми будемо тут.

— Я теж, — сказала Філомена. — Хоча, чесно, з тієї першої зустрічі я відчувала, що щось зміниться.

— Сім хвилин, — сказав Кирило, усміхаючись.

— Найкращі сім хвилин нашого життя, — погодилась вона.

Пізно ввечері, коли гості потроху почали роз'їжджатись, а атмосфера стала тихішою, Філомена помітила свого батька, що сидів окремо, дивлячись на озеро, що відбивало останні промені сонця, яке заходило.

Вона підійшла до нього.

— Все гаразд? — запитала вона.

Він подивився на неї, очі трохи блищали.

— Дякую, що дозволила мені бути тут, — сказав він. — Це більше, ніж я заслуговую.

— Можливо, — сказала Філомена. — Але це сталось.

Він довго мовчав, дивлячись на воду.

— Я хочу спробувати, — сказав він нарешті. — Бути присутнім у твоєму житті надалі. Не просити пробачення за минуле — просто спробувати бути кращим зараз. Якщо ти дозволиш.

Філомена подивилась на нього, відчуваючи складність почуттів, які не мали простого вирішення.

— Подивимось, — сказала вона нарешті. — Крок за кроком.

Він кивнув, явно приймаючи це як єдину відповідь, яку міг отримати на даний момент.