Розділ 41. День

Філомена показала повідомлення Олі — рука трохи тремтіла, хоч вона намагалась здаватись спокійною.

— Вікторія? — Оля підняла брову. — Хоче прийти на весілля?

— Каже, не з якимись намірами, — сказала Філомена. — Просто хоче побачити, що все добре.

— Що думаєш робити?

Філомена подивилась на годинник — церемонія за три години, ще треба зробити макіяж, одягнути сукню, доїхати до маєтку.

Немає часу довго думати над цим.

Вона написала відповідь:

«Можеш прийти. Дякую, що спитала».

Відправила, перш ніж встигла передумати.

— Готова? — запитала Оля, знову беручи пензлик.

— Готова, — сказала Філомена, відкладаючи телефон.

Макіяж зайняв годину — Оля працювала методично, додаючи легкі штрихи, дивлячись на результат критичним оком дизайнера, який звик доводити деталі до ідеалу.

— Гарно, — сказала Ольга Дмитрівна, що сиділа поруч, спостерігаючи. — Дуже гарно, доню.

Філомена подивилась на себе в дзеркало — обличчя виглядало природним, але якось трохи святковим водночас, з тією червоною помадою, яку вона завжди носила, але цього разу трохи м'якшого тону, щоб підходити до загального образу.

— Дякую, Олю, — сказала вона.

— Тепер сукня, — сказала Оля, явно задоволена результатом макіяжу.

Сукня була простою — Філомена обрала її ще кілька місяців тому, без надмірних деталей, прямого крою, з тонкими рукавами, які закривали плечі легкою тканиною. Не та сукня, яка кричить про себе, а та, яка дозволяє людині, що її носить, залишатись собою.

Коли вона одягла її, стоячи перед великим дзеркалом, мама заплакала — тихо, з усмішкою.

— Ти така красива, — сказала Ольга Дмитрівна, утираючи очі. — Дуже красива.

— Дякую, мамо, — сказала Філомена, відчуваючи, як власні очі теж наповнюються слізьми.

— Не плач зараз, — сказала Оля, з'являючись з паперовою салфеткою. — Макіяж щойно закінчила!

Вони засміялись — все троє, розряджаючи напругу моменту.

Дорога до маєтку зайняла годину — Філомена сиділа в машині з мамою й Олею, дивлячись у вікно на літній пейзаж, що пролітав повз, намагаючись зосередитись на спокої, а не на нервах.

Коли вони підїхали — маєток виглядав інакше, ніж той день, коли вони вперше його побачили. Тепер усе було прикрашене — білі й блакитні квіти, як планувала Оля, столи на терасі вже накриті, музика тихо грала десь поблизу, гості потроху прибували.

— Готова? — запитала Ольга Дмитрівна, коли машина зупинилась.

— Готова, — сказала Філомена, хоча серце калатало швидше, ніж зазвичай.

Кирило стояв біля альтанки, чекаючи — Філомена побачила його через сад, коли вона з мамою наближались до місця церемонії. Він був у темно-синьому костюмі, простому, елегантному, і коли він побачив її — його обличчя змінилось, відображаючи щось, що неможливо було б описати словами.

Вона йшла повільно, тримаючи руку мами (батько мав провести її, але вона вирішила, що краще, щоб мама стояла поруч у цей момент, а не людина, яка з'явилась знову в її житті всього кілька тижнів тому).

Гості сиділи рядами — Андрій та Оля, Тетяна Степанівна, що вже сиділа з рожевими від сліз очима, Максим із Соломією, Інга трохи позаду з виразом тихої радості. Дмитро стояв ближче до Кирила, поруч з ним. Десь у задніх рядах вона помітила силует свого батька — тихого, обережного, не намагаючись привертати увагу.

Вікторія сиділа окремо, біля краю, виглядаючи спокійною, з виразом, який Філомена не могла зовсім розшифрувати — можливо, прийняття, можливо, щось більш складне.

Філомена дійшла до Кирила, мама поцілувала її в щоку й сіла на своє місце.

— Привіт, — сказав Кирило тихо, коли вона стала перед ним.

— Привіт, — сказала вона, усміхаючись.

Церемонія була короткою — представник реєстраційного офісу, простими словами, без зайвого пафосу, як вони й хотіли. Кирило говорив свої обіцянки, голос трохи тремтів від емоцій. Філомена відповідала своїми словами, відчуваючи, як кожне слово справді означає те, що вона хоче сказати.

— Чи берете ви, Кирило Олексійович Руденко, цю жінку...

— Так, — сказав він, не чекаючи завершення фрази.

— Чи берете ви, Філомена Дмитрівна Коваль, цього чоловіка...

— Так, — сказала вона.

Кільця, обмін, поцілунок — короткий, теплий, серед оплесків гостей, серед сонця, що пробивалось крізь дерева навколо маєтку.