Розділ 36. Рішення

Через тиждень Філомена подзвонила Дмитру.

— Можеш дати мені номер тата? — запитала вона.

— Звісно, — сказав Дмитро, явно здивований, але стримуючи питання. — Хочеш подзвонити йому?

— Хочу спочатку поговорити сама, — сказала Філомена. — Перед тим, як приймати рішення.

Дмитро надіслав номер, і Філомена сиділа з телефоном у руці довгий час, перш ніж набрати.

Кирило був на роботі — вона навмисно вибрала час, коли могла бути сама, без когось поруч, хто, навіть з найкращими намірами, могла би вплинути на хід розмови.

Вона набрала номер.

Гудки тривали довго — три, чотири, п'ять — і вона майже поклала трубку, коли почула голос.

— Алло? — голос чоловіка, дещо старший, ніж вона пам'ятала, але впізнаваний навіть через роки.

— Тато, — сказала вона, і слово відчувалось дивно в роті — слово, яке вона не вимовляла вголос уже багато років.

Тиша на тому кінці.

— Філомено, — сказав він нарешті, голос трохи тремтів. — Боже, це... це дійсно ти.

— Дмитро дав мені номер, — сказала вона. — Чула, ти хочеш приїхати на весілля.

— Так, — він говорив швидко, явно нервуючи. — Якщо ти не проти. Якщо ти хочеш мене бачити.

Філомена відчула, як гнів і смуток борються всередині, разом з якимось маленьким, незрозумілим почуттям — можливо, надією, можливо, просто бажанням нарешті отримати пояснення.

— Чому зараз? — запитала вона прямо. — Десять років, тато. Жодного дзвінка, жодної картки. А тепер раптом весілля — і ти хочеш приїхати?

Він мовчав довго.

— Я не маю хорошого виправдання, — сказав він нарешті. — Я був... я не знаю навіть, як це назвати. Трусом, мабуть. Я пішов, і відчуваючи сором за те, що пішов, я не знав, як повернутись. Кожен рік мовчання робив наступний крок ще важчим.

— Це не виправдовує десять років, — сказала Філомена.

— Знаю, — сказав він тихо. — Не виправдовує. Я не прошу пробачення, Філомено. Я просто... почув про весілля, і подумав, що це може бути останній шанс хоча б побачити тебе. Навіть якщо ти злишся на мене. Навіть якщо ти не захочеш, щоб я був частиною цього дня.

Філомена сиділа, тримаючи телефон, відчуваючи, як сльози навертаються на очі — не від жалю, а від чогось складнішого, чогось, що вона не до кінця розуміла сама.

— Мені треба подумати, — сказала вона нарешті.

— Звичайно, — сказав він швидко. — Скільки потрібно часу. Я розумію, якщо відповідь буде "ні".

Вони попрощались — без обіцянок, без чітких планів, тільки з відчуттям незавершеності, яке тепер висіло в повітрі.

Коли Кирило повернувся з роботи, Філомена розповіла йому про розмову.

— Як ти почуваєшся? — запитав він, сідаючи поруч.

— Заплутано, — сказала вона. — Він сказав, що боявся повернутись через сором. Що кожен рік мовчання робив це важче.

— Думаєш, це правда?

— Не знаю, — Філомена потерла обличчя. — Можливо. Або це просто зручне виправдання тепер, коли він хоче чогось — побачити мене на весіллі.

— Що відчуваєш ти сама щодо того, щоб він приїхав?

Філомена довго думала.

— Я думаю, — сказала вона повільно, — що якщо я скажу "ні" — це буде через гнів. Справедливий гнів, можливо. Але гнів усе одно. А якщо я скажу "так" — це буде через щось інше. Можливо, через бажання нарешті закрити цю частину свого життя. Не через те, що я пробачила все, а через те, що я готова рухатись далі без тягаря невирішеного.

— Це звучить як зважена відповідь, — сказав Кирило.

— Можливо, — сказала Філомена. — Але я ще не вирішила остаточно.

— Який би варіант ти не обрала — я підтримаю, — сказав Кирило знову.

Філомена подивилась на нього, відчуваючи теплоту вдячності.

— Дякую, — сказала вона. — За те, що даєш мені простір вирішити це самій.

Через кілька днів вона зателефонувала батьку знову.

— Я подумала, — сказала вона без передмов. — Ти можеш приїхати на весілля.

Вона почула, як він видихнув на тому кінці лінії.

— Дякую, — сказав він. — Дякую, Філомено.

— Але є умова, — сказала вона твердо. — Ти приходиш як гість. Не як батько, що повертається до ролі, яку він покинув. Просто гість. Якщо ти хочеш побудувати щось більше після цього — це окрема розмова, окремий процес, який потребуватиме часу й, можливо, не одного розмови.

— Розумію, — сказав він. — Це справедливо.

— І ще одне, — додала Філомена. — Мама теж буде там. Тобі доведеться поводитись професійно, незалежно від того, що ти відчуваєш чи що вона відчуває.

— Звичайно, — сказав він. — Я не прийшов би туди, щоб створювати проблеми.

Вони поговорили ще кілька хвилин — про логістику, про те, де він зупиниться, прості деталі, які допомагали зробити розмову менш емоційно важкою.

Коли вона поклала трубку, Кирило, що сидів поруч весь цей час, узяв її руку.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— Дивно, — сказала Філомена. — Не легко. Але, можливо, правильно.

— Я пишаюсь тобою, — сказав Кирило. — За те, як ти впоралась з цим.

— Дякую, — сказала вона, притуляючись до нього. — Сподіваюсь, я зробила правильний вибір.

Через тиждень, коли Філомена розповіла мамі про рішення — обережно, очікуючи можливої реакції — Ольга Дмитрівна довго мовчала на тому кінці лінії.

— Ти злишся на мене? — запитала Філомена нервово. — Що я дозволила йому приїхати?

— Ні, доню, — сказала Ольга Дмитрівна нарешті. — Я не злюсь. Я просто... думаю про те, як я сама почуватимусь, побачивши його знову після стільки років.

— Хочеш, щоб я сказала йому не приїжджати? Я можу...

— Ні, — перебила Ольга Дмитрівна швидко. — Це твоє весілля, твоє рішення. Я впораюсь. Просто... — вона трохи завагалась, — є щось, про що я ніколи тобі не розповідала повністю. Про те, чому він насправді пішов.

Філомена відчула, як серце прискорюється.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона. — Ти завжди казала, що він зустрів іншу жінку.

— Це правда, — сказала Ольга Дмитрівна. — Але це не повна правда.