Розділ 35. Тато

Дмитро пішов уже за десять хвилин — відчуваючи, мабуть, що приніс новину, яка зіпсувала вечір, і не знаючи, як це виправити.

Філомена сиділа на дивані, тримаючи чашку чаю, що вже остигла, і дивилась у простір.

— Розкажи мені, — сказав Кирило тихо, сідаючи поруч. — Про тата. Ти ніколи не розповідала детально.

Філомена довго мовчала, перш ніж почати.

— Він пішов, коли мені було десять, — сказала вона нарешті. — Дмитру — п'ятнадцять. Без особливих пояснень, чесно. Просто одного дня сказав мамі, що зустрів іншу жінку, і поїхав.

— Куди?

— Спочатку в інше місто. Потім, здається, за кордон — мама ніколи не розповідала детально, мабуть, тому що сама не дуже знала. Він дзвонив іноді — перший рік. Потім дзвінки стали рідшими. Потім зовсім зникли.

— Зовсім? — Кирило подивився на неї.

— Зовсім, — підтвердила Філомена. — Жодного дзвінка на день народження, жодної картки на свято. Я навіть не знаю, чи він знав, коли я закінчила школу, коли вступила до університету.

— Це жахливо, — сказав Кирило тихо.

— Спочатку я плакала через це, — сказала Філомена. — Дуже довго. Питала маму, чому він не дзвонить, чи він мене не любить більше. Потім — десь у п'ятнадцять, шістнадцять — я просто перестала чекати. Вирішила, що мені байдуже.

— А зараз?

Філомена подивилась на нього.

— Зараз я не знаю, чи мені дійсно байдуже, чи я просто навчилась це говорити так часто, що почала вірити, — сказала вона чесно.

Кирило обійняв її, не говорячи нічого одразу, просто даючи їй простір.

— Що ти думаєш робити? — запитав він нарешті.

— Не знаю, — сказала Філомена. — Думаю, треба поговорити з мамою. Спитати, що вона думає.

Наступного дня Філомена подзвонила мамі — розмова, яка почалась обережно, з обох сторін намагаючись зрозуміти позицію іншого.

— Доню, — сказала Ольга Дмитрівна, — я знаю, це складно. Я й сама не знаю, що думати.

— Чому він раптом захотів приїхати? — запитала Філомена. — Після десяти років мовчання.

— Дмитро сказав, він дізнався про весілля через спільного знайомого — здається, через когось з нашого старого району, — сказала Ольга Дмитрівна. — Можливо, це нагадало йому, що в нього є діти. Що життя продовжується без нього.

— А ти що думаєш? Чи варто йому приїжджати?

Ольга Дмитрівна довго мовчала.

— Я думаю, — сказала вона нарешті, — це твоє рішення, доню. Не моє. Це твоє весілля, твій особливий день. Якщо ти хочеш, щоб він був там — я підтримаю це рішення. Якщо не хочеш — теж підтримаю.

— А ти сама хочеш, щоб він приїхав?

— Чесно? — Ольга Дмитрівна трохи завагалась. — Я не знаю, що відчуваю. Минуло багато років. Я вже не та жінка, яка плакала через нього щовечора. Я перебудувала своє життя. Але... частина мене, мабуть, все ще зла. Інша частина — просто байдужа.

Філомена слухала, обмірковуючи.

— Я мушу подумати, — сказала вона нарешті.

— Звичайно, доню. Подумай скільки потрібно.

Вона думала кілька днів — намагаючись зрозуміти власні почуття, що оберталися навколо чоловіка, якого вона майже не пам'ятала чітко, тільки уривками — запах його одягу, голос, що читав їй казки на ніч, перш ніж все це зникло.

Кирило не тиснув, просто був поруч — готовий слухати, коли вона хотіла говорити, готовий мовчати, коли вона потребувала тиші.

— Знаєш, що мене найбільше турбує? — сказала вона якось ввечері, лежачи на дивані, поклавши голову на коліна Кирила. — Не те, що він зник. А те, що тепер, коли він з'являється — це через моє весілля. Не тому, що захотів побачити мене як дочку. А тому, що почув про якусь подію.

— Це справедливе занепокоєння, — сказав Кирило, гладячи її волосся.

— Якщо я дозволю йому прийти — це означатиме, що десять років мовчання нічого не значать? Що я просто... пробачаю, бо тепер зручний момент?

— А якщо ти не дозволиш — це означатиме щось інше? — запитав Кирило обережно.

Філомена подумала про це.

— Можливо, означатиме, що я тримаюсь за гнів, замість того щоб рухатись далі, — сказала вона повільно.

— Філо, — сказав Кирило, — немає правильної чи неправильної відповіді тут. Це твоє рішення, і яке б воно не було — я підтримаю.

— Дякую, — сказала вона, дивлячись на нього.