Розділ 30. Пропозиція брата

Десерт закінчився, і атмосфера за столиком стала тихішою — той момент вечора, коли всі трохи розслабились, наситились, і розмова природно сповільнилась.

Максим раптом виглядав знову нервовим.

— Соломіє, — сказав він, дивлячись на неї.

— Що? — вона подивилась на нього, явно помітивши зміну в настрої.

— Я хотів зробити це якось інакше, — Максим говорив повільно, явно намагаючись зібрати думки. — Думав про якесь особливе місце, можливо подорож, щось романтичне. Але потім подумав — навіщо чекати, коли я знаю, що хочу зараз.

Соломія дивилась на нього, починаючи розуміти, куди веде розмова.

— Максиме...

— Дай мені закінчити, — сказав він, дістаючи маленьку коробочку з кишені піджака — той самий момент, який Філомена впізнала, бо переживала майже точно те саме кілька місяців тому.

Кирило та Філомена переглянулись, обоє розуміючи, що стають свідками чогось важливого.

— Соломіє, — сказав Максим, відкриваючи коробочку, — я знаю Максима два місяці. Я знаю, це швидко. Але кожного дня з тобою я впевнений більше, ніж будь-коли в чомусь іншому в своєму житті.

Він трохи завагався.

— Я провів роки, шукаючи себе — за кордоном, в роботі, в різних спробах зрозуміти, хто я. А потім зустрів тебе, і раптом все стало простіше. Зрозумілішим. Я хочу провести решту життя з тобою, якщо ти дозволиш.

Соломія прикрила рот рукою, очі вже блищали від сліз.

— Чи вийдеш ти за мене? — запитав Максим.

Соломія дивилась на нього — секунду, дві — а потім кивнула, не зовсім впевнено говорячи слова через емоції.

— Так, — сказала вона нарешті. — Звичайно так.

Максим видихнув з полегшенням, одягаючи кільце на її руку — трохи незграбно, бо руки тремтіли, точно як у Кирила кілька місяців тому.

Філомена відчула, як на очі навертаються сльози — і побачила, що Кирило теж дивиться на брата з тим виразом, який буває, коли бачиш когось дорогого щасливим.

— Вітаю! — сказав Кирило, підводячись, обіймаючи брата.

— Дякую, — сказав Максим, явно ще трохи приголомшений власною дією. — Я не планував робити це тут, але момент просто... настав.

— Знаю це відчуття, — сказав Кирило, дивлячись на Філомену.

Філомена обійняла Соломію.

— Вітаю, — сказала вона. — Дуже рада за вас обох.

— Дякую, — сказала Соломія, ще тримаючи руку, дивлячись на кільце. — Це все так несподівано.

— Несподівано, але правильно, — сказала Філомена.

Решта вечора перетворилась на ще одне святкування — офіціант, дізнавшись про новину, приніс безкоштовне шампанське "за рахунок закладу", і всі четверо сиділи, говорячи про майбутнє, про можливі дати весіль, про те, як двоє братів тепер обоє знайшли своє щастя протягом одного року.

— Знаєш, що смішно? — сказав Максим, дивлячись на брата. — Я завжди думав, що буду першим, хто одружиться. Ти завжди здавався занадто серйозним для цього, занадто контрольованим.

— А потім з'явилась Філомена, — сказав Кирило, — і все змінилось.

— Точно, — Максим подивився на Соломію. — А потім я зустрів тебе, і теж все змінилось.

— Може, тепер мами будуть планувати два весілля одночасно, — сказала Соломія, явно жартуючи, але з нотками реального хвилювання.

— Боже, — сказала Філомена. — Тетяна Степанівна не переживе цього від щастя.

— Вона вже мала підозри щодо мене, — сказав Максим. — Питала по телефону минулого тижня, чи є в мене "хтось особливий".

— І що ти сказав? — запитав Кирило.

— Сказав, що скоро дізнається, — Максим усміхнувся. — Здається, момент настав раніше, ніж я планував.

Коли вони виходили з ресторану пізно ввечері — Максим і Соломія попрощались, поїхавши в один бік, Кирило й Філомена пішли пішки, бо вечір був теплий, перший справді весняний вечір сезону.

— День був насичений, — сказала Філомена, тримаючи Кирила за руку.

— Дуже, — погодився він. — Не очікував, що Максим зробить пропозицію сьогодні.

— Я теж, — сказала Філомена. — Хоча, чесно, дивлячись на нього, я бачила той самий вираз, який був у тебе на узбіччі дороги.

— Який вираз?

— Той, коли більше неможливо чекати правильного моменту, бо момент уже настав, — сказала вона.

Кирило усміхнувся, дивлячись на неї.

— Знаєш, — сказав він, — я думаю, наша мама буде дуже зайнята найближчі місяці.

— Дві весільні, — сказала Філомена. — Хоча, можливо, наші не одразу одне за одним.

— Сподіваюсь, — сказав Кирило. — Інакше я не впевнений, що переживу одночасну організацію з твоєю мамою й моєю одночасно щодо двох весіль.

Філомена засміялась.

Вони йшли вечірніми вулицями Києва, що поступово прокидався до весни — перші квіти на деревах, тепліше повітря, відчуття початку нового сезону, нового етапу.

— Знаєш, про що я думаю? — сказала Філомена раптом.

— Про що?

— Про те, як швидко все змінилось за останній рік. Рік тому я готувалась до співбесіди, не знаючи, що це призведе до всього цього. До тебе, до твоєї родини, до Максима й Соломії тепер теж.

— Я теж думаю про це часто, — сказав Кирило. — Про те, як одне рішення — взяти тебе на роботу попри те, що офіційно вакансії не було — змінило все.

— Сім хвилин, — нагадала вона.

— Найкращі сім хвилин мого життя, — сказав він, усміхаючись.

Через два тижні, коли весна вже повністю встановилась — теплі дні, цвітіння перших квітів — Філомена отримала повідомлення від Олі.

«Зайди в кабінет Кирила, коли зможеш. Терміново, але не погано — обіцяю!»

Філомена, трохи розгублена формулюванням, пішла до кабінету.

Двері були прочинені, і коли вона зайшла — побачила Кирила, що стояв біля свого столу, тримаючи телефон, з виразом, який вона не могла одразу розшифрувати — щось між хвилюванням і радістю.

— Що сталось? — запитала вона.

— Дзвонила мама, — сказав Кирило. — Каже, знайшла ідеальне місце для весілля. Просить нас приїхати подивитись цього вихідного. Каже, "якщо не сподобається — знайдемо інше, але я майже впевнена".

Філомена усміхнулась з полегшенням — нічого тривожного, просто мама в своєму звичному ентузіазмі.