Розділ 27. Кава з Вікторією

Філомена сказала Кирилу про дзвінок ввечері — і побачила, як його обличчя одразу напружилось.

— Ти не зустрічатимешся з нею, — сказав він, не зовсім питаючи.

— Я вже погодилась, — сказала Філомена. — П'ятниця, кав'ярня на Подолі.

— Філо.

— Кирило, — вона взяла його за руку, — це моя справа. Вона хоче поговорити зі мною, не з тобою. І я думаю, треба дати їй цей шанс. Не для неї — для себе. Я хочу зрозуміти.

— Зрозуміти що?

— Чому вона так зробила. Чому досі тримається за минуле. Може, це допоможе нам обом нарешті закрити цю тему остаточно.

Кирило довго мовчав.

— Я піду з тобою, — сказав він нарешті.

— Ні, — Філомена була твердою. — Якщо ти будеш там, вона не скаже нічого щирого. Вона буде захищатись, виправдовуватись перед тобою. Зі мною — можливо, буде інакше.

Кирило не виглядав переконаним, але кивнув.

— Якщо щось здасться не так — телефонуй негайно, — сказав він.

— Це кава, Кирило, не зустріч із мафією.

— Знаю, — сказав він. — Але все одно.

П'ятниця. Кав'ярня на Подолі — невелика, з дерев'яними столиками й запахом свіжої кави, яка приглушала вуличний шум за вікном.

Вікторія прийшла вчасно — Філомена впізнала її одразу, хоч бачила тільки фотографії в старих профілях соцмереж, які якось переглянула з цікавості ще на початку стосунків з Кирилом. Висока, елегантна, з темним волоссям, зібраним у простий хвіст. Виглядала втомленою — не зовнішньо, а якось внутрішньо, ніби довго несла щось важке.

— Дякую, що погодилась, — сказала Вікторія, сідаючи навпроти.

— Звісно, — сказала Філомена. — Хочеш кави?

— Якщо можна.

Філомена замовила два кортадо, і вони сиділи мовчки кілька секунд, поки офіціант не приніс напої.

— Я не знаю, з чого почати, — сказала Вікторія нарешті. — Можливо, з вибачень.

— За що саме?

— За юридичний тиск, — Вікторія дивилась у свою чашку. — Це було... непропорційно. Я знаю це зараз, хоч тоді здавалось логічним.

— Чому ти зробила це? — запитала Філомена прямо.

Вікторія підняла очі.

— Тому що я боялась, — сказала вона. — Не грошей, чесно. Хоч гроші теж частина цього. Я боялась побачити, що він щасливий. Без мене. Більше, ніж він був щасливий зі мною колись.

Філомена слухала, не перериваючи.

— Коли я зрадила його, — продовжила Вікторія, — я думала, що це закінчиться якось інакше. Може, я думала, що він буде боротись за мене, навіть після того, що сталось. Замість цього він просто зачинив двері. Назавжди. І я залишилась з відчуттям, що зробила найбільшу помилку свого життя.

— Тоді чому ти зробила це знову? Знову намагаєшся повернутись через юридичні питання?

— Тому що бачити статтю в «Бізнес Тижні» — фото, де він дивиться на тебе так, як ніколи не дивився на мене, навіть на початку нашого шлюбу — це боляче, — сказала Вікторія тихо. — Я знаю, я не маю права на цей біль. Я сама все зруйнувала. Але це не робить біль менш реальним.

— І саме тому ти вирішила зателефонувати мені особисто? — запитала Філомена. — Не через адвоката, не з новими претензіями — а просто так?

Вікторія трохи помовчала.

— Я зрозуміла, що юридичний шлях нічого не дасть, — сказала вона. — Адвокат сказала мені прямо, що позиція слабка. Але навіть після того, як я відкликала претензії — щось не давало спокою. Якесь незакрите відчуття, що я роблю щось неправильно. Не тільки з Кирилом — взагалі зі своїм ставленням до всього цього.

Вона зробила ковток кави.

— А потім я згадала кое-що, — продовжила вона. — Багато років тому, ще до того, як все стало погано між нами, ми з Кирилом мали одну спільну знайому — Олену. Вона тоді переживала складне розлучення, і я їй сказала щось типу «відпусти, рухайся далі, тримання за минуле тільки руйнує тебе». А сама робила саме те, від чого її застерігала.

Філомена дивилась на неї.

— Тобто ти зателефонувала, щоб відпустити? — запитала вона.

— Щоб спробувати, — сказала Вікторія. — Подивитись тобі в очі. Сказати те, що мала сказати ще давно. І, мабуть, переконати себе, що ця глава справді закрита.

Вона замовкла на секунду, потім додала щось тихіше:

— До речі, — сказала Вікторія, — хочу пояснити ще одне. Коли я вперше прийшла в офіс і сказала тобі «ти не знаєш, до чого лізеш» — ти, мабуть, думала, що я натякаю на якусь велику таємницю. Якийсь брудний секрет компанії чи щось подібне.

Філомена підняла брову:

— Так, думала.

— Нічого такого не було, — сказала Вікторія просто. — Я мала на увазі тільки те, що знала Кирила давно і знала, наскільки він закритий. Скільки часу потрібно, щоб пробитись крізь ці стіни. Я хотіла налякати тебе, відлякати — просто зі страху, що ти можеш досягти того, чого я не змогла.

Вона сказала це без особливих емоцій, ніби розповідала щось давнє й очевидне для неї самої.

— Тобто звичайне залякування, — сказала Філомена.

— Звичайне залякування, — підтвердила Вікторія. — Ніякої таємниці. Просто жінка, якій страшно, що хтось інший упорається там, де вона провалилась.

Філомена трохи помовчала, обдумуючи це. Щось у цьому визнанні — просте, позбавлене драматизму — здалось їй більш щирим, ніж будь-що інше, сказане Вікторією за цю зустріч.

— Розумію, — сказала вона нарешті.

— Це все, що я хотіла пояснити, — сказала Вікторія. — І вибачитись.

— Дякую, що сказала, — Філомена подивилась на неї. — Це багато значить.

Вони сиділи ще трохи, допиваючи каву.

— Я офіційно відкликаю всі юридичні претензії, — сказала Вікторія нарешті. — Не через те, що боюсь судового процесу. А тому що зрозуміла — це неправильно. Я бажаю вам обом щастя. Чесно.

— Дякую, — сказала Філомена.

Вікторія встала, готуючись піти.

— Можна ще одне питання? — сказала вона.

— Звісно.

— Він справді щасливий? По-справжньому?

Філомена подумала про останні місяці — про вогнище в горах, про дідів будиночок, про сварку, яка зробила їх ближчими, про узбіччя дороги й кільце.

— Так, — сказала вона. — По-справжньому.