Розділ 26. Розмова про минуле

Кирило слухав мовчки, поки Філомена розповідала про зустріч — про папку документів, про п'ятнадцять відсотків, про тиск через неї як майбутню дружину.

Коли вона закінчила, він довго мовчав, дивлячись у вікно.

— Це не про гроші, — сказав він нарешті.

— Не зовсім? — Філомена подивилась на нього.

— Тобто, гроші — частина цього, звісно, — Кирило потер обличчя. — Але Вікторія завжди була... складною щодо контролю. Коли ми розлучались, вона погодилась на умови — добровільно, без суду. Я думаю, тепер, бачачи, що компанія росте, а особисте життя теж склалось — моє, я маю на увазі — вона хоче знову мати якийсь вплив. Якийсь зв'язок зі мною, навіть через юридичну боротьбу.

— Це звучить нездорово, — сказала Філомена обережно.

— Це і є нездорово, — погодився Кирило. — Я знав це ще під час шлюбу, насправді. Просто не розумів масштаб, поки не пройшов через розлучення.

Він трохи помовчав.

— Можна спитати щось особисте? — сказала Філомена.

— Можна.

— Ти все ще... переживаєш через неї? Не в романтичному сенсі, я розумію, що ні. Але емоційно — ця ситуація зачіпає тебе?

Кирило подумав, перш ніж відповісти.

— Зачіпає, — сказав він чесно. — Не тому, що я хочу її повернення чи щось подібне. А тому, що це нагадує мені про той період життя, коли я був... іншою людиною. Слабшою, можливо. Або просто наївнішою.

— Ти не слабкий, — сказала Філомена.

— Тоді я почувався слабким, — сказав Кирило. — Коли застав їх удома. Коли проходив через розлучення. Це залишає слід, навіть коли ти думаєш, що пережив це повністю.

Філомена взяла його руку.

— Що ти думаєш робити з пропозицією?

— Відмовити, — сказав Кирило без вагань. — Юридично умови чіткі. Якщо вона хоче судитись — нехай. Мої адвокати готові до цього, хоча, чесно, сподіваюсь, до суду не дійде.

— А якщо дійде?

— Тоді дійде, — Кирило знизав плечима. — Я не дозволю минулому диктувати моє теперішнє. Особливо тепер.

Він подивився на неї.

— Особливо коли в мене є майбутнє, яке набагато важливіше за будь-які гроші чи борги минулого.

Філомена усміхнулась, хоч відчувала легке занепокоєння.

— Думаєш, вона дійсно піде в суд?

— Не знаю, — сказав Кирило чесно. — Можливо, це просто спроба налякати, побачити реакцію. Якщо вона побачить, що я не реагую панікою — можливо, відступить.

— А якщо ні?

— Тоді поборемось, — сказав Кирило твердо. — Юридично я в правильній позиції. І, чесно, — він трохи усміхнувся, — у мене є найкращий аналітик країни, який може показати будь-якому суду точні цифри щодо того, чому компанія росте і хто за це відповідає.

Філомена засміялась, хоч сміх вийшов трохи нервовим.

— Це не зовсім моя експертиза — судові процеси, — сказала вона.

— Знаю, — Кирило обійняв її. — Але ти підтримка, яка важливіша за будь-яку юридичну експертизу.

Наступного дня Кирило зустрівся з власним адвокатом — не тим самим, що вів справу розлучення три роки тому, а новим, спеціалістом з корпоративного права.

Філомена чекала вдома, нервуючись більше, ніж хотіла визнавати.

Коли Кирило повернувся ввечері, його вираз обличчя був складно прочитати — не похмурий, але серйозний.

— Що сказав адвокат? — запитала вона негайно.

— Каже, позиція Вікторії юридично слабка, — сказав Кирило, сідаючи на диван. — Угода про розлучення була чіткою, добровільною, з обох сторін представлені адвокати. Переоцінка вже узгодженого майнового розподілу через зростання бізнесу після розлучення — це не стандартна юридична практика, особливо коли немає доказів приховування активів на момент розлучення.

— Тобто ми в безпеці?

— Юридично — майже впевнено, так, — сказав Кирило. — Хоча адвокат попередив, що судовий процес, якщо вона все ж піде на нього, може зайняти час і викликати небажану увагу медіа.

— Тобто ще одна стаття в "Бізнес Тижні", — сказала Філомена, — але вже не така приємна, як попередня.

— Можливо, — погодився Кирило. — Але якщо так станеться — пройдемо через це. Разом.

Через тиждень прийшла відповідь від Олени Мартинюк — формальний лист, у якому повідомлялось, що пані Соколова "вирішила не продовжувати юридичні дії в цій справі на даний момент".

Філомена прочитала лист кілька разів, не вірячи повністю.

— Вона відступила? — запитала вона Кирила, показуючи лист.

Кирило прочитав, потім подивився на неї.

— Схоже на те, — сказав він. — Можливо, адвокат пояснив їй слабкість позиції. Або вона просто хотіла побачити реакцію й зрозуміла, що ми не панікуємо.

— Я почуваюсь дивно, — сказала Філомена. — Полегшення, але й трохи... незавершеності. Ніби це не остаточний кінець.

— Можливо, й не остаточний, — сказав Кирило чесно. — Вікторія непередбачувана. Але зараз — це закінчено. І це головне.

Філомена кивнула, відчуваючи, як напруга останнього тижня потроху йде.

— Знаєш, — сказала вона, — це нагадало мені, скільки всього в твоєму житті, про яке я ще не знаю повністю. Минуле, яке іноді повертається несподіваними способами.

— У кожного є таке минуле, — сказав Кирило. — Питання тільки, чи дозволяємо ми йому контролювати теперішнє.

— А ти дозволяєш?

— Більше ні, — сказав Кирило, дивлячись на неї. — Не з тобою поруч.

Через кілька днів, коли життя поступово вернулось до звичного ритму — робота, підготовка до весілля, яка тільки почалась, спокійні вечори вдома — Філомена отримала ще один несподіваний дзвінок.

Цього разу — від невідомого номера, але без формальностей юристів.

— Алло? — відповіла вона, очікуючи звичний спам-дзвінок про кредити чи акції в магазинах.

— Філомена? — голос жінки, трохи невпевнений, інакший. — Це... це Вікторія. Вікторія Соколова.

Філомена застигла, тримаючи телефон.

— Я знаю, ти, мабуть, здивована, що я дзвоню особисто, — продовжила Вікторія. — Адвокати закінчили свою частину. Я хотіла... поговорити сама. Без юристів, без формальностей.