Розділ 24. Мами дізнаються

Наступного дня вони вирішили розповісти новину разом — і одразу обом мамам, щоб не довелось двічі переживати однакову розмову.

Зустріч організували в кафе на півдорозі між двома будинками — нейтральна територія, як пожартував Максим, коли дізнався про план (Кирило не зміг втриматись і розповів брату ще зранку, бо "він однаково дізнається, краще раніше").

— Ти впевнений, що варто чекати до кафе? — запитала Філомена, поки вони їхали. — Може, простіше було б подзвонити?

— Мама хоче бачити обличчя, коли важливі новини, — сказав Кирило. — Вона завжди так каже. "По телефону неправильні новини звучать неправильно".

— Звучить логічно, насправді.

Кафе вже чекало на них — Тетяна Степанівна й Ольга Дмитрівна вже сиділи за столиком, явно здивовані несподіваним запрошенням обідати разом у середу вдень.

— Що сталось? — запитала Ольга Дмитрівна, коли вони підійшли. — Ви обоє якісь... схвильовані.

— Сідайте спочатку, — сказала Тетяна Степанівна. — Новини краще слухати сидячи.

Філомена й Кирило сіли поруч.

— У нас є новина, — почав Кирило.

Він подивився на Філомену, вона кивнула — продовжуй.

— Я попросив Філомену вийти за мене, — сказав він просто. — Вона сказала так.

Тиша тривала рівно секунду.

Потім Ольга Дмитрівна скрикнула — голосно, з нестриманою радістю, що привернула увагу за двома сусідніми столиками — і потягнулась через стіл, щоб обійняти дочку, навіть незважаючи на те, що стіл був між ними й це виглядало незручно.

— Боже мій! — вона повторювала. — Боже мій, доню!

Тетяна Степанівна теж піднялась, обійняла сина, потім Філомену.

— Я знала, — сказала вона, утираючи очі. — Я знала з того першого вечора з пирогом, що це серйозно.

— Мамо, ти ще тоді знала? — здивувався Кирило.

— Я бачила, як ти на неї дивишся, — сказала Тетяна Степанівна. — Так, як ти не дивився ні на кого роками.

Ольга Дмитрівна нарешті відсунулась, дивлячись на кільце на руці дочки.

— Покажи, покажи, — вона взяла руку Філомени, оглядаючи кільце з тим виразом, який буває в матерів, що бачать символ майбутнього їхньої дитини. — Гарне. Простe, але гарне. Як ти, Кирило, обрав це?

— Я думав про неї, — сказав Кирило. — Не про моду чи що модно зараз. Просто думав, що б їй сподобалось.

— Гарна відповідь, — сказала Ольга Дмитрівна, явно задоволена.

Обід перетворився на свято — офіціант, побачивши настрій за столиком, навіть приніс безкоштовний десерт "з нагоди особливого дня", дізнавшись, що відбувається.

— Коли весілля? — запитала Тетяна Степанівна, як тільки початковий вибух емоцій трохи вгамувався.

— Ще не вирішили, — сказала Філомена. — Тільки вчора заручились, мамо.

— Я просто питаю, — Тетяна Степанівна підняла руки невинно. — Не тисну.

— Влітку було б добре, — сказала Ольга Дмитрівна. — Не дуже спекотно, не дуже холодно.

— Мамо, — Філомена подивилась на неї.

— Я теж просто кажу, — сказала Ольга Дмитрівна, явно не дуже щиро вибачаючись.

Кирило подивився на Філомену, і обоє розсміялись — обидві мами, явно вже домовлені одна з одною щодо багатьох питань після кількох спільних телефонних розмов, тепер мали нову тему для координації.

— Гаразд, — сказав Кирило, — давайте домовимось — ми спочатку самі обговоримо дату, потім скажемо вам. Без тиску з обох боків.

— Звичайно, — сказала Тетяна Степанівна, явно не зовсім вірячи власним словам.

— Без жодного тиску, — підтвердила Ольга Дмитрівна тим же тоном.

Коли вони повертались з обіду — Кирило вів машину, Філомена дивилась у вікно на лютневий Київ, що поступово прокидався до весни — вона думала про те, як швидко все змінилось за останні кілька годин.

— Про що думаєш? — запитав Кирило, помітивши її задумливий вигляд.

— Про те, що рік тому я навіть не уявляла, що буде так, — сказала вона. — Рік тому я готувалась до якоїсь випадкової співбесіди, не знаючи, що це призведе до... — вона подивилась на кільце, — до цього всього.

— Я теж не уявляв, — сказав Кирило. — Хоча, якщо чесно, з тієї першої зустрічі я вже відчував, що щось зміниться.

— З тієї зустрічі, коли ти сказав, що вакансії немає?

— Саме з тієї, — підтвердив він. — Коли ти не пішла, а почала показувати мені помилки в моєму бізнесі за п'ять хвилин до того, як я тебе майже вигнав.

— Ти мене не вигнав.

— Не вигнав, — погодився Кирило. — Натомість найняв і, через кілька місяців, попросив вийти за мене заміж. Логічна еволюція стосунків роботодавця й підлеглої, безумовно.

Філомена засміялась.

— Дуже логічна, — погодилась вона.

Вдома, ввечері, поки Базіль вмостився на колінах Кирила (тепер це траплялось регулярно — кіт явно вирішив, що цей чоловік заслуговує на привілейоване місце в його житті), Філомена сиділа поруч, дивлячись на кільце.

— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, я маю подзвонити Марині. Вона мене точно вб'є, якщо дізнається з інших джерел.

— Дзвони, — сказав Кирило. — Я почекаю.

Філомена набрала номер.

— Філо! — відповіла Марина одразу. — Привіт, як справи?

— Марино, — сказала Філомена, намагаючись не показувати в голосі надмірного хвилювання, хоч це й не дуже вдавалось, — у мене новина.

— Яка новина?

— Кирило зробив мені пропозицію.

Тиша на тому кінці лінії тривала секунду.

Потім — крик, такий голосний, що Кирило, навіть сидячи поруч, явно почув його через телефон, бо здригнувся.

— ЩООООО! — кричала Марина. — ФІЛО! КОЛИ?! ЯК?! РОЗКАЗУЙ ВСЕ, ЗАРАЗ ЖЕ, НЕГАЙНО!

Філомена розповідала — про узбіччя дороги, про кільце, про слова, які Кирило сказав, — а Марина періодично вигукувала щось схвильоване, явно записуючи деталі для майбутніх переказів усім спільним знайомим.

Коли вона нарешті поклала трубку — після майже сорока хвилин розмови — Кирило подивився на неї з усмішкою.

— Все гаразд? — запитав він.

— Все чудово, — сказала Філомена. — Тільки моя подруга тепер знає більше деталей нашого заручення, ніж я сама пам'ятаю.