Розділ 22. Максим

Через два тижні після сварки — яка, як виявилось, тільки зробила їх ближчими, бо вони навчились говорити про незручні речі прямо — Кирило прийшов додому з дивним виразом обличчя.

— Все гаразд? — запитала Філомена, відразу помітивши.

— Так. Просто... — він сів на диван, тримаючи телефон, — мені подзвонив брат.

Філомена сіла поруч.

— У тебе є брат? Ти ніколи про нього не розповідав.

— Молодший. Максим. Ми... — Кирило трохи завагався, шукаючи правильні слова, — ми не дуже близькі останні роки. Він поїхав за кордон на навчання вісім років тому, потім залишився там працювати. Дзвонимо рідко — на дні народження, на свята, формально.

— І що він сказав?

— Каже, повертається до Києва, — сказав Кирило. — Назавжди, можливо. Каже, хоче "почати все заново тут".

— Це добре, ні?

— Мабуть, — Кирило подивився на телефон, потім на неї. — Просто... ми не дуже добре спілкувались навіть коли він був поряд. Не через конфлікт чи щось таке — просто... різні характери. Він завжди був більш... спонтанний. Я — більш контрольований. Батьки казали, що ми як вогонь і вода.

— А зараз?

— Не знаю, — сказав Кирило чесно. — Мама дуже зраділа новині — вона давно хотіла, щоб ми обидва жили ближче. Запросила нас усіх на вечерю в неділю. Тебе теж, звісно.

— Звісно я піду, — сказала Філомена. — Цікаво познайомитись з твоїм братом.

— Він... — Кирило трохи помовчав, — він зовсім інший, ніж я. Голосніший. Жартівник. Може здатись трохи нав'язливим, особливо спочатку.

— Звучить весело, — сказала Філомена.

— Можливо, — Кирило усміхнувся трохи невпевнено. — Просто попереджаю.

Неділя. Будинок мами Кирила.

Коли вони приїхали, у дворі вже стояла інша машина — яскраво-червона, спортивна, явно орендована, бо не схожа на щось, чим хтось володіє довго в українському клімату.

— Це його, — сказав Кирило, дивлячись на машину з виразом, який Філомена не могла до кінця розшифрувати.

Двері відчинились ще до того, як вони підійшли — і вийшов чоловік, явно молодший за Кирила, високий, темноволосий, з широкою усмішкою.

— КИРИЛО! — закричав він, розкривши руки. — Брате! Скільки років, скільки зим!

— Максиме, — сказав Кирило, обіймаючи його — трохи обережно, ніби не зовсім звик до такого ентузіазму.

— А це хто? — Максим побачив Філомену, і його очі загорілись цікавістю. — Невже та сама легендарна Філомена, про яку мама розповідає мені вже місяць по телефону?

— Легендарна? — Філомена подивилась на Кирила.

— Мама любить розповідати, — сказав Кирило, трохи зніяковіло.

— Філомено! — Максим узяв її руку, потиснув обома своїми. — Чесно, дуже приємно нарешті познайомитись. Мама каже, ви здатні приборкати навіть мого брата — а я думав, це неможливо.

— Я нікого не приборкувала, — сказала Філомена, сміючись.

— Точно, точно, — Максим лукаво подивився на Кирила. — Він просто сам "приборкався". Без сторонньої допомоги. Звісно.

— Максиме, — сказав Кирило тоном людини, яка вже бачить, куди веде розмова, і не дуже хоче туди йти.

— Що? Я тільки кажу правду! — Максим обернувся до Філомени. — Знаєте, скільки років я намагався переконати цього хлопця сходити кудись на побачення після... ну, після всього? Жодного результату. А тут — раз, і ви прийшли в офіс, і за два місяці він вже привозить дівчину до мами на пироги.

— Сім хвилин, — сказала Філомена. — Не два місяці. Сім хвилин на прийняття на роботу.

— О, — Максим подивився на неї з новим інтересом. — Вона рахує. Кирило, вона рахує час твоїх рішень. Це чудово.

Кирило подивився на брата, потім на Філомену, і на його обличчі з'явилось щось схоже на полегшення — мабуть, він боявся, що Максим і Філомена не знайдуть спільну мову, а вийшло навпаки.

— Заходьте, — почувся голос Тетяни Степанівни з дверей. — Все вже готово, а ви стоїте на морозі!

Вечеря була — інакшою, ніж та перша зустріч кілька місяців тому. Тоді було спокійно, тепло, трохи нервово з боку Кирила. Зараз — гучно, з постійними жартами Максима, з історіями про дитинство братів, які Максим розповідав з ентузіазмом, а Кирило іноді коментував "це було не так" або "ти прибільшуєш".

— Пам'ятаєш, як ти зламав мамину вазу і сказав, що це кіт зробив? — запитав Максим.

— У нас не було кота, — сказав Кирило.

— Саме тому це було геніально! Ти переконав маму, що завів кота, який зламав вазу, а потім кіт "втік"!

— Мені було сім, — сказав Кирило Філомені, ніби це пояснювало все.

— Мені подобається ця історія, — сказала Філомена, сміючись.

— Бачиш, — Максим вказав на неї виделкою, — їй подобається! Кирило, ти повинен дозволити людям знати, що ти теж колись був дитиною, яка вигадувала котів.

— Я зараз дорослий, з реальним котом удома, — сказав Кирило. — Тобто Філомена має кота, і ми обоє з ним живемо.

— У них вже спільний кіт! — Максим театрально подивився на маму. — Мамо, ти чуєш? Спільний кіт!

— Я чую, — сказала Тетяна Степанівна, усміхаючись. — І це дуже мило.

Філомена відчула, як обличчя трохи горить — не від незручності, а від того дивного теплого відчуття, коли ти бачиш людину, яку любиш, в оточенні родини, яка явно любить її теж.

Після вечері, коли мами пішли на кухню "обговорити щось важливе" (за виразом Тетяни Степанівни, що насправді означало — обговорити пироги і, можливо, плани), Максим сів поруч з Філоменою на дивані, поки Кирило допомагав прибрати зі столу.

— Дякую, — сказав Максим тихіше, ніж зазвичай говорив.

— За що?

— За нього, — Максим кивнув у бік кухні, де чувся голос Кирила. — Він... останні кілька років були важкими для нього. Я знаю про Вікторію, про все це. Він замкнувся. Я дзвонив, писав — він відповідав короткими фразами, ніби виконував обов'язок, а не справді спілкувався.

Філомена слухала.

— А зараз, — продовжив Максим, — я приїхав сюди, і це — інша людина. Він жартує. Він... — Максим трохи завагався, шукаючи слово, — він живий. Більше, ніж я бачив за останні роки.