Розділ 20. Після

Вони поверталися додому пізно. Машина їхала нічними вулицями Києва, вогні відбивалися у вікнах.

— Як ти почуваєшся? — запитав Кирило.

— Дивно, — сказала Філомена чесно. — Не погано. Просто… все стало реальним. Раніше це було наше — між нами, нашими родинами, нашим офісом. Тепер це… публічне.

— Жалкуєш?

— Ні, — відповіла вона швидко. — Зовсім ні. Просто… звикаю до нового рівня.

Кирило взяв її за руку.

— Знаєш, — сказав він, — коли той інвестор сьогодні запитав про нас, я на секунду подумав, чи варто було сказати щось обережніше. Щось більш… формальне.

— А потім?

— А потім подумав — чому? Чому я маю приховувати чи применшувати те, що для мене важливе? — Він подивився на неї. — Я цілий рік ховався за роботою, контролював кожне слово, кожну емоцію. А потім з’явилася ти — і раптом я зрозумів, що більше так жити не хочу.

Філомена дивилася на нього.

— Це багато сказано, — тихо промовила вона.

— Знаю, — він усміхнувся. — Але це правда.

Вдома Базіль зустрів їх своїм звичним невдоволенням — пізнє повернення завжди викликало в нього образу, яку він демонстрував, ігноруючи їх перші п’ять хвилин.

Філомена зняла туфлі, сіла на диван — втомлена, але задоволена.

— День був довгий, — сказала вона.

— Дуже, — погодився Кирило, сідаючи поруч. — Але хороший.

Вони сиділи мовчки якийсь час. Базіль зрештою пробачив їх і заліз Філомені на коліна, муркочучи.

— Знаєш, що мене найбільше зачепило сьогодні? — раптом сказала Філомена.

— Що?

— Не презентація. Не журналісти. А той момент, коли інвестор сказав про «новини особистого характеру» — і весь зал зааплодував. Так тепло. Ніби це справді щось хороше для всіх, а не тільки для нас.

— Може, тому що це справді хороше, — відповів Кирило. — Люди відчувають, коли щось справжнє.

— Можливо, — погодилася вона.

Кирило трохи помовчав, а тоді сказав:

— Філомено, у мене є ще одне питання. Не зараз, не сьогодні — день був насичений, і я не хочу, щоб це звучало як… продовження якоїсь серії важливих питань.

— Можеш питати, — відповіла вона. — Я не проти важливих питань.

Він усміхнувся.

— Не сьогодні, — повторив він. — Але скоро.

Філомена подивилася на нього — і відчула, як щось тепле розливається в грудях. Не тривога, не нервозність — просто очікування чогось хорошого.

— Окей, — сказала вона. — Скоро.

Наступного ранку Філомена прокинулася від того, що телефон гудів безперервно — повідомлення за повідомленням.

Вона взяла його ще напівсонна і побачила десятки сповіщень.

Стаття.

«Бізнес Тиждень» опублікував матеріал з презентації — переважно про фінансові результати компанії, але з фотографією, на якій Кирило й Філомена стояли поруч, усміхаючись, і з підписом: «Кирило Руденко з новою партнеркою — як у бізнесі, так і в особистому житті, Філомена Коваль, яка стоїть за вражаючою реорганізацією аналітичного відділу компанії».

Філомена дивилася на фотографію — гарну, насправді, де вони обоє виглядали щасливими — і думала, що тепер це остаточно. Не просто офіс. Не просто бізнес-простір.

Тепер про них знає будь-хто, хто читає бізнес-новини.

Вона написала Марині:

«Ми в новинах. У справжніх новинах. З фотографією».

Марина відповіла за секунду:

«ПОКАЖИ»

Філомена надіслала посилання.

Через хвилину прийшла відповідь — не текстова, а серія смайликів, серед яких переважали сердечка й вогники.

«Філо. ФІЛО. Подивись, як він на тебе дивиться на цьому фото. Це не “колеги на презентації”. Це зовсім інше».

Філомена ще раз подивилася на фото.

Кирило дивився не в камеру — а на неї, трохи збоку, з таким виразом, який вона раніше бачила тільки наживо, ніколи на фото. Той самий вираз, з яким він дивився на неї в машині під дощем, на лавці в горах, у будинку свого дідуся.

Це справді видно. На фото. Для всіх.

Вона почула, як Кирило заворушився поруч — теж прокинувся, теж побачив повідомлення на телефоні.

— Бачив? — запитала вона.

— Бачив, — сказав він, дивлячись на своє фото. — Непогане фото, насправді.

— Дуже непогане, — погодилася Філомена.

— Знаєш, — сказав він, — це нагадало мені про моє питання. Те, що я хотів запитати пізніше.

— Зараз хочеш запитати?

Кирило подивився на неї — і в його очах було щось серйозне, чого Філомена раніше не бачила саме в такому поєднанні: спокій і трохи нервозності одночасно.

— Не зараз, — сказав він. — Але незабаром. Дуже незабаром.

Філомена дивилася на нього — і відчувала, як серце трохи прискорюється від передчуття.

— Окей, — сказала вона. — Чекаю.