Розділ 20. Після

Вони повертались додому пізно — машина їхала нічними вулицями Києва, вогні відбивались у вікнах.
— Як ти почуваєшся? — запитав Кирило.
— Дивно, — сказала Філомена чесно. — Не погано. Просто... все стало реальним. Раніше це було наше — між нами, нашими родинами, нашим офісом. Тепер це... публічне.
— Жалкуєш?
— Ні, — сказала вона швидко. — Зовсім ні. Просто... звикаю до нового рівня.
Кирило взяв її руку.
— Знаєш, — сказав він, — коли той інвестор запитав про нас сьогодні — я на секунду подумав, чи варто було сказати щось обережніше. Щось більш... формальне.
— А потім?
— А потім подумав — чому? Чому я маю приховувати чи применшувати те, що для мене важливо? — він подивився на неї. — Я провів останній рік, ховаючись за роботою, контролюючи кожне слово, кожну емоцію. І потім прийшла ти — і раптом я зрозумів, що не хочу більше так жити.
Філомена дивилась на нього.
— Це багато сказано, — промовила вона тихо.
— Знаю, — він усміхнувся. — Але це правда.
Вдома Базіль зустрів їх звичним невдоволенням — пізнє повернення завжди викликало в нього образу, яку він демонстрував, ігноруючи їх перші п'ять хвилин.
Філомена зняла туфлі, сіла на диван — втомлена, але задоволена.
— День був довгий, — сказала вона.
— Дуже, — погодився Кирило, сідаючи поруч. — Але хороший.
Вони сиділи мовчки якийсь час — Базіль зрештою простив їх і заліз на коліна Філомени, муркочучи.
— Знаєш, що мене найбільше зачепило сьогодні? — сказала Філомена раптом.
— Що?
— Не презентація. Не журналісти. А той момент, коли інвестор сказав про "новини особистого характеру" — і весь зал зааплодував. Так тепло. Ніби це справді щось хороше для всіх, не тільки для нас.
— Можливо, тому що це справді хорошого, — сказав Кирило. — Люди відчувають, коли щось справжнє.
— Можливо, — погодилась вона.
Кирило трохи помовчав, потім сказав:
— Філомено, у мене є ще одне питання. Не зараз, не сьогодні — день був насичений, і я не хочу, щоб це звучало як... продовження якоїсь серії важливих питань.
— Можеш питати, — сказала вона. — Я не проти важливих питань.
Він усміхнувся.
— Не сьогодні, — повторив він. — Але скоро.
Філомена подивилась на нього — і відчула, як щось тепле розливається в грудях. Не тривога, не нервозність — просто очікування чогось хорошого.
— Окей, — сказала вона. — Скоро.
Кліфхенгер:
Наступного ранку Філомена прокинулась від того, що телефон гудів безперервно — повідомлення за повідомленням.
Вона взяла телефон, ще напівсонна, і побачила — десятки сповіщень.
Стаття.
"Бізнес Тиждень" опублікував матеріал з презентації — переважно про фінансові результати компанії, але з фотографією, на якій Кирило й Філомена стояли поруч, усміхаючись, і підписом: "Кирило Руденко з новою партнеркою — як в бізнесі, так і в особистому житті, Філомена Коваль, яка стоїть за вражаючою реорганізацією аналітичного відділу компанії".
Філомена дивилась на фотографію — гарну, насправді, де вони обоє виглядали щасливими — і думала, що тепер це остаточно. Не просто офіс. Не просто бізнес-простір.
Тепер про них знає будь-хто, хто читає бізнес-новини.
Вона написала Марині:
«Ми в новинах. В справжніх новинах. З фотографією».
Марина відповіла за секунду:
«ПОКАЖИ»
Філомена надіслала посилання.
Через хвилину прийшла відповідь — не текстова, а серія смайликів, серед яких переважали ті, що зображували сердечка й вогники.
«Філо. ФІЛО. Подивись на те, як він на тебе дивиться на цьому фото. Це не "колеги на презентації". Це зовсім інше».
Філомена ще раз подивилась на фото.
Кирило дивився не в камеру — а на неї, трохи збоку, з таким виразом, який вона раніше бачила тільки наживо, ніколи на фото. Той самий вираз, з яким він дивився на неї в машині під дощем, на лавці в горах, у будинку свого дідуся.
Це справді видно. На фото. Для всіх.
Вона почула, як Кирило заворушився поруч — теж прокинувся, теж бачив повідомлення на телефоні.
— Бачив? — запитала вона.
— Бачив, — сказав він, дивлячись на своє фото. — Непогане фото, насправді.
— Дуже непогане, — погодилась Філомена.
— Знаєш, — сказав він, — це нагадало мені про моє питання. Те, що я хотів запитати пізніше.
— Зараз хочеш запитати?
Кирило подивився на неї — і в його очах було щось серйозне, щось, чого Філомена раніше не бачила саме в такому поєднанні — спокій і трохи нервозність одночасно.
— Не зараз, — сказав він. — Але незабаром. Дуже незабаром.
Філомена дивилась на нього — і відчувала, як серце трохи прискорюється від передчуття.
— Окей, — сказала вона. — Чекаю.