Розділ 17. Данило

У грудні в офісі завжди ставало метушливо — кінець року, звіти, плани на наступний, прем'ї, які треба розрахувати ще раз, бо хтось знайшов помилку в формулі.
Філомена сиділа за своїм столом, оточена графіками, коли до неї підійшов Андрій з телефоном у руці.
— Тобі дзвонили, поки ти була на нараді, — сказав він. — Якийсь Данило. Сказав, передзвонить.
— Данило? — Філомена на секунду застигла, перебираючи в пам'яті. — Данило Гречко?
— Не знаю, прізвища не сказав. Сказав, що ви разом працювали в консалтингу.
Данило. Звідки він взагалі дізнався, де я працюю.
— Дякую, — сказала вона.
Андрій пішов, а Філомена сиділа, дивлячись на телефон.
Данило був тим колегою з консалтингу, з яким вона працювала останній рік перед тим, як пішла звідти. Нормальний хлопець, товариський, завжди допомагав, коли щось не виходило. Якось вона навіть подумувала, чи не запросити його на каву поза роботою — але потім вирішила, що не хоче змішувати. А потім вона звільнилась, і вони якось загубили контакт, як це часто буває.
Телефон задзвонив за хвилину.
— Філо! — голос у трубці був бадьорий, знайомий. — Як ти взагалі? Чула, в тебе все добре, у новій компанії?
— Привіт, Даниле. Добре, дякую. Звідки дізнався, де я?
— LinkedIn, — сказав він просто. — Побачив, що ти аналітик у "Руденко Груп". Слухай, у мене є питання — нічого особистого, робоче. Моя компанія зараз думає про партнерство з вами, і я хотів спершу зрозуміти, з ким мати справу.
— А, — сказала Філомена, відчуваючи легке полегшення, що дзвінок не мав якогось іншого підтексту. — Розкажи детальніше.
Вони говорили хвилин десять — про можливе партнерство, про умови, про загальні питання. Данило був професійний, конкретний, нічого зайвого.
— Слухай, — сказав він наприкінці, — може, зустрінемось? Не для роботи навіть, просто — давно не бачились. Кава, обговорити старі часи?
— Можна, — сказала Філомена. — Чому ні.
— Чудово. Я напишу.
Вона поклала трубку й повернулась до графіків.
Кирило вийшов зі свого кабінету десь о четвертій — з паперами в руках, прямуючи до принтера, що стояв біля стола Філомени.
— З ким говорили? — запитав він, не дуже навіть зацікавлено, скоріше підтримуючи розмову, поки чекав на роздруківку.
— Данило, — сказала Філомена. — Колишній колега з консалтингу. Хочуть розглянути партнерство з нами.
— Данило, — повторив Кирило. Принтер видав сторінку, він взяв її, подивився. — Той самий, з яким ти "майже" пішла на каву три роки тому?
Філомена подивилась на нього.
— Я тобі про це не розповідала.
— Я не пам'ятаю, звідки знаю, — сказав Кирило спокійно, складаючи папери. — Можливо, ти згадувала якось.
— Я точно не згадувала, — сказала Філомена. — Я взагалі про це майже не думала роками.
Кирило знизав плечима — недостатньо переконливо, щоб бути переконливим.
— Кирило.
— Що?
— Звідки ти знаєш про Данила.
Він трохи помовчав.
— Я переглядав твоє резюме, коли наймав, — сказав він нарешті. — Там був список колег, з якими ти працювала над проєктами. Я подивився кілька профілів. Для контексту.
— Ти подивився профілі моїх колишніх колег.
— Це звичайна перевірка кандидатів, — сказав він, але якось не дуже впевнено.
— Кирило, ти подивився, чи я зустрічалась з кимось на попередній роботі?
— Я не казав "зустрічалась", — сказав він. — Я просто... побачив фото в соцмережах. Якийсь корпоратив. Ви стояли поруч.
Філомена дивилась на нього — і раптом усміхнулась, бо тон, яким він це говорив, був дуже не схожий на звичний для нього спокій.
— Ти ревнуєш, — сказала вона.
— Я не ревную.
— Кирило Руденко, людина, яка перевіряла мої старі фотографії з корпоративів три роки тому, ревнує до мого колишнього колеги, з яким я навіть на каву не пішла.
— Я тоді просто переглядав резюме, — сказав він, але вуха в нього трохи почервоніли, і це було видно навіть здалека.
— Він запросив мене на каву, — сказала Філомена, спостерігаючи за реакцією.
— Зрозуміло, — сказав Кирило рівним голосом, який трохи не співпадав з тим, як він раптом дуже уважно почав вирівнювати папери в руках.
— Сьогодні, можливо, у п'ятницю.
— Окей.
— Хочеш приєднатись?
Кирило подивився на неї.
— Це не звучить як "приєднатись до кави з колишнім колегою", — сказав він. — Це звучить як "прийти, щоб подивитись".
— Можливо, обидва, — погодилась Філомена, сміючись.
Кирило стояв трохи незручно, тримаючи папери.
— Я не настільки... — почав він.
— Кирило, — сказала вона м'якше. — Все нормально. Можеш прийти, якщо хочеш. Данило хороший хлопець, ви, мабуть, навіть знайдете спільну мову — він теж любить цифри більше, ніж людей.
— Я люблю людей, — сказав Кирило, трохи ображено.
— Деяких людей, — поправила Філомена. — Конкретно одну людину дуже сильно.
Це його розсмішило — нарешті.
— Окей, — сказав він. — Можливо, прийду. Подивитись, чи треба ревнувати.
— Не треба, — сказала вона. — Але можеш переконатись сам.
П'ятниця. Кав'ярня біля офісу.
Данило виявився таким, яким Філомена пам'ятала — трохи худіший, може, з новою стрижкою, але загалом той самий: окуляри, доброзичлива усмішка, манера говорити швидко й трохи плутаючись, коли захоплювався темою.
— Філо! — він підвівся, коли вона зайшла, обійняв коротко. — Виглядаєш чудово. Нова робота явно тобі на користь.
— Дякую, — сказала вона, сідаючи. — Ти теж непогано.
Вони почали говорити — про роботу, про спільних знайомих з консалтингу, про те, хто куди перейшов за останні три роки. Данило розповідав про свою компанію, про проєкти, сміявся над якимись історіями з минулого, які Філомена майже забула.
Через десять хвилин у кав'ярню зайшов Кирило.
Він не одразу підійшов — спочатку постояв біля входу, наче оцінюючи ситуацію, потім підійшов до їхнього столика.
— Привіт, — сказав він, звертаючись до Філомени, але дивлячись на Данила.
— Кирило! — Філомена усміхнулась. — Це Данило. Даниле, це Кирило.
Данило підвівся, простягнув руку.
— Кирило Руденко? — запитав він. — З "Руденко Груп"? Я саме про вас читав, у зв'язку з можливим партнерством.
— Той самий, — сказав Кирило, потискаючи руку.
Вони сіли — Кирило поруч з Філоменою, Данило навпроти.
Перші кілька хвилин розмова текла трохи незручно — Данило явно намагався зрозуміти, навіщо тут опинився потенційний партнер по бізнесу на тому, що мало бути зустріччю старих колег. Кирило сидів спокійно, але Філомена бачила — він уважно слухав кожне слово.
— Слухайте, — сказав Данило нарешті, — раз ми всі тут — може, обговоримо коротко й партнерство? Раз нагода є.
— Можемо, — сказав Кирило.
І вони почали говорити — про умови, про можливі напрямки співпраці, про цифри. Данило виявився компетентним, говорив конкретно, без зайвого. Кирило задавав питання — точні, по суті.
Філомена сиділа, спостерігаючи, як два чоловіки, один з яких щойно ревнував до другого, тепер обговорюють квартальні показники з абсолютно робочим ентузіазмом.
— Знаєш, — сказав Данило за кавою, звертаючись до Філомени, — я завжди казав, що ти найкращий аналітик, з яким я працював. Радий, що тебе оцінили по заслузі.
— Дякую, — сказала Філомена.
— Кирило теж так думає, — сказав Данило, кивнувши на нього. — Видно по тому, як він на тебе дивиться.
Кирило трохи закашлявся над кавою.
— Ми разом, — сказав він прямо, мабуть, вирішивши, що краще сказати одразу, ніж дозволити Данилу гадати.
— О, — Данило подивився на них обох, потім усміхнувся. — Окей. Це... добре, насправді. Радий за вас.
Розмова продовжилась — вже легше, без того невидимого напруження, що було спочатку.
Коли вони вийшли з кав'ярні — Данило поїхав в один бік, Кирило й Філомена пішли в інший — Кирило мовчав якийсь час.
— Ну? — запитала Філомена.
— Він нормальний, — сказав Кирило. — Знає цифри.
— Це найвища похвала від тебе.
— Можливо, — погодився він.
— Перестав ревнувати?
Кирило подивився на неї.
— Я не ревнував, — сказав він. — Я просто... був цікавий.
— Окей, — сказала Філомена, не сперечаючись, бо сперечатись було смішно.
Вони йшли поруч — вечір, грудень, перший легкий снігопад почався, маленькі сніжинки осідали на куртках.
— До речі, — сказав Кирило, — про партнерство — це справді може бути хороша угода. Я подумаю.
— Бачиш, — сказала Філомена. — Корисна вийшла зустріч.
— Дуже корисна, — погодився Кирило, і в його тоні була та сама іронія, яку вона вже навчилась розпізнавати.