Розділ 16. Дорога додому

Вони вийшли з лікарні — ніч уже густа, холодна, з зорями, що проглядали крізь хмари.
Філомена відчувала якусь дивну втому — не фізичну, а ту, що буває після стресу, коли тривога відпускає, і організм раптом розуміє, скільки сил пішло на те, щоб тримати себе разом.
— Дякую, — сказала вона, коли вони сіли в машину. — За все. За те, що привезли. За те, що були там.
— Не дякуйте, — сказав Кирило, заводячи двигун. — Я хотів бути там.
Вони їхали мовчки якийсь час — місто вночі, вогні, порожні вулиці.
— Ваша мама смілива жінка, — сказав Кирило раптом.
— Чому ви так кажете?
— Вона зламала руку годину тому, лежить у лікарні — а перше, що вона зробила, це переконалась, що я "гарний хлопець" і дала вам пораду тримати мене.
Філомена засміялась — тихо, втомлено, але щиро.
— Це дуже схоже на маму, — сказала вона. — Вона завжди прямо каже те, що думає. Я, мабуть, від неї це взяла.
— Я помітив схожість, — сказав Кирило, і в його голосі була теплота.
Вони доїхали до будинку Філомени. Кирило вимкнув двигун, але не поспішав виходити чи прощатись.
— Можна зайти на хвилину? — запитав він раптом. — Не залишатись довго — просто... я не хочу їхати додому зараз. Якщо ви не проти.
Філомена подивилась на нього — і зрозуміла, що теж не хоче, щоб він їхав. Сьогоднішній день був насичений — мама Кирила, дід, ліс, потім лікарня — і їй хотілось ще трохи цього відчуття, що вона не одна.
— Звісно, — сказала вона. — Заходьте.
Квартира зустріла їх Базілем, який сидів на підвіконні й дивився на них з виразом кота, якого змусили чекати довше, ніж він вважав прийнятним.
— Це Базіль, — сказала Філомена, скидаючи куртку. — Він зазвичай вирішує, чи подобаються йому гості.
Кирило подивився на кота. Кіт подивився на Кирила.
Кілька секунд оцінки.
Потім Базіль зістрибнув з підвіконня, підійшов до Кирила і потерся головою об його ногу.
— Вау, — сказала Філомена. — Він... він взагалі-то нікому так не робить. Навіть мені інколи доводиться заслуговувати на це.
— Можливо, я просто чарівний, — сказав Кирило, обережно нахиляючись, щоб погладити кота.
— Можливо, — погодилась Філомена, усміхаючись, дивлячись, як великий, серйозний чоловік, власник компанії, присідає на підлозі її маленької квартири, щоб погладити рудого кота, який муркотить так голосно, що чути через всю кімнату.
Вона зробила чай — простий, з пакетиками, нічого особливого — і вони сіли на диван. Базіль умостився між ними, явно вирішивши, що тепер це його місце назавжди.
— Важкий день, — сказала Філомена, тримаючи чашку обома руками.
— Хороший день, — поправив Кирило. — Просто з важким кінцем.
— Хороший день, — погодилась вона. — Дякую за нього. За все — маму, ліс, дідуся... — вона трохи затихла. — За те, що розповіли стільки.
Кирило подивився на неї.
— Я не закінчив питання, — сказав він тихо. — У машині. Перед дзвінком вашої мами.
Філомена пригадала — питання про те, чи могла би вона уявити себе в його житті надовго.
— Я пам'ятаю, — сказала вона.
— Хочете, щоб я запитав ще раз? Чи краще не зараз — день був важкий, можливо...
— Запитайте, — сказала вона тихо.
Кирило поставив чашку на стіл. Подивився на неї — прямо, серйозно, без тієї важкості, що була в першу зустріч, але з якоюсь новою — вразливістю, можливо.
— Філомено, — сказав він. — Чи могли б ви уявити себе в моєму житті надовго? Не просто зараз, не просто цей етап — а... довго. По-справжньому.
Філомена дивилась на нього.
Думала про останній місяць — про офіс, про Карпати, про вогнище й зірки, про ресторан і поцілунок під дощем, про сьогоднішній день — маму Кирила, дідовий будиночок у лісі, лікарню, де її власна мама дала пораду "тримайся за нього".
Думала про те, як легко стало з ним — попри те, що спочатку здавалось неможливим.
— Так, — сказала вона. — Можу. Дуже легко, насправді.
Кирило видихнув — як ніби тримав це питання й відповідь у собі довше, ніж показував.
— Добре, — сказав він тихо. — Це... добре.
— А ви? — запитала вона. — Ви можете уявити мене у вашому житті надовго?
— Я вже уявляю, — сказав він просто. — Останні кілька тижнів я тільки це й роблю.
Вони сиділи поруч — Базіль муркотів між ними, чай остигав у чашках, за вікном місто вночі жило своїм життям.
Кирило взяв її руку.
— Дякую, — сказав він.
— За що?
— За те, що ви така, яка ви є. За те, що з вами все... простіше. Краще. Я не знаю, як правильно сказати.
— Можете не казати правильно, — сказала Філомена, притуляючись до його плеча. — Можете просто сказати.
Він поцілував її — м'яко, повільно, з тією теплотою, яка з'явилась між ними за останній місяць і яка тепер здавалась природною, ніби вона завжди там була.
— Філомено, — сказав він, відсунувшись трохи.
— Так?
— Я думаю, — сказав він повільно, — що я вас люблю.
Філомена подивилась на нього — і відчула, як щось у грудях розквітає, тепло й яскраво.
— Я теж вас люблю, — сказала вона. — Кирило.
Вони сиділи так — обійнявшись, з котом між ними, у маленькій квартирі, де пахло чаєм і де за вікном Київ повільно засинав.
Кліфхенгер:
Через тиждень, коли Ольга Дмитрівна вже почувалась краще — гіпс, але загалом бадьора — вона зателефонувала Філомені ввечері.
— Доню, — сказала вона, — у мене ідея.
— Яка ідея, мамо?
— Новий рік скоро. Може, запросиш Кирила до нас? Познайомимось ближче, по-сімейному. І я хочу спекти той самий пиріг, про який ти розповідала — той, що в його мами. Можу запитати рецепт?
Філомена усміхнулась, дивлячись на Кирила, що сидів на її дивані, перевіряючи щось у телефоні.
— Гарна ідея, мамо, — сказала вона. — Я запитаю.
Вона поклала трубку, подивилась на Кирила.
— Що? — запитав він, помітивши її усмішку.
— Моя мама хоче запросити вас на Новий рік, — сказала вона. — І хоче рецепт пирога вашої мами.
Кирило підняв брову — здивовано, але з усмішкою.
— Це означає, що наші мами тепер дружитимуть?
— Можливо, — сказала Філомена. — Готові до цього?
— Готовий, — сказав він — і в його голосі була та теплота, яка тепер з'являлась щоразу, коли він говорив про майбутнє, про "разом", про те, що ще попереду.