Розділ 15. Лікарня

Дорога до лікарні зайняла двадцять хвилин, які здавались годиною.
Кирило їхав швидко, але не безголово — Філомена помітила це навіть крізь власну тривогу: він не ризикував, просто їхав максимально швидко з дотриманням правил, ніби розрахував кожен маневр.
— Що ще вона сказала? — запитав він, не відриваючи очей від дороги.
— Що мама послизнулась на кухні. Сусідка почула падіння, викликала швидку, — Філомена говорила швидко, намагаючись зібрати думки. — Кажуть, можливо перелом руки. Може, ще щось — вони не до кінця знають, роблять знімки.
— Це добре, що сусідка почула, — сказав Кирило. — Значить, не залишалась довго сама.
Філомена кивнула, дивлячись у вікно на вогні міста, що пролітали повз.
Мама живе одна. Завжди казала — "я ще молода, не переживай". Шістдесят два роки. Не так вже й молода для падінь на кухні.
Чому я не дзвонила частіше цього тижня? Я була зайнята. Кирило, поїздка, все це.
— Не звинувачуйте себе, — сказав Кирило раптом, ніби прочитав її думки.
— Я не...
— Я бачу ваше обличчя, — сказав він м'яко. — Це не ваша вина. Люди падають. Це трапляється.
Філомена подивилась на нього — і відчула якесь дивне полегшення від того, що він поруч, що не треба пояснювати чи виправдовуватись.
— Дякую, — сказала вона тихо.
Лікарня зустріла їх яскравим світлом коридорів, запахом антисептика, тихими голосами медсестер за стійкою реєстрації.
— Коваль Ольга Дмитрівна, — сказала Філомена черговій. — Мене викликали, я її дочка.
— Хвилинку, — медсестра подивилась у комп'ютер. — Травматологія, третій поверх, палата 312. Зараз вона на рентгені, можете почекати в коридорі біля кабінету.
Вони піднялись — Кирило йшов поруч, не торкаючись, але близько, готовий, якщо потрібно.
Коридор третього поверху був тихий — пізній вечір, мало людей. Кілька стільців біля стіни, автомат з кавою, що тихо гудів.
Філомена сіла. Кирило сів поруч.
— Хочете кави? — запитав він.
— Ні, дякую, — сказала вона. — Просто... чекатиму.
Вони сиділи мовчки. Філомена дивилась на двері кабінету, за якими мали з'явитись результати знімків.
Будь ласка, нехай це буде просто перелом. Просто перелом, який загоїться. Будь ласка.
— Філомено, — сказав Кирило тихо.
Вона подивилась на нього.
— Все буде добре, — сказав він. — Я тут.
Простих слів — але вони чомусь допомогли. Філомена відчула, як напруга в плечах трохи відпускає.
— Дякую, що приїхали зі мною, — сказала вона. — Не треба було. Це родинна справа, ви...
— Філомено, — перебив він м'яко. — Я хотів бути тут.
Вона подивилась на нього — і в його очах було щось, чого вона раніше так чітко не бачила. Не просто турбота про неї. Щось більше — наче він і сам відчував, що це важливо для нього теж, не тільки для неї.
Двері кабінету відчинились.
Лікар — чоловік середніх років, у білому халаті, з папкою в руках — вийшов і подивився на них.
— Коваль? — запитав він.
— Так, — Філомена встала швидко. — Це я, дочка. Як вона?
— Перелом передпліччя, — сказав лікар спокійно. — Не складний, без зміщення. Накладемо гіпс, і за пару тижнів буде набагато краще. Більше переживань, ніж серйозної травми, якщо чесно — вона дуже хвилюється, що зіпсувала вам вихідні.
Філомена відчула, як з грудей вилітає повітря, яке вона, здається, тримала весь час дороги.
— Можна її побачити?
— Звісно. Вона в 312-й, гіпс накладуть протягом години, поки можете просто посидіти з нею.
— Дякую, — сказала Філомена.
Лікар пішов далі по коридору.
Філомена обернулась до Кирила — і раптом, не думаючи, обійняла його. Просто стояла, обхопивши руками, відчуваючи, як тривога останньої години потроху йде.
— Перелом, — сказала вона в його плече. — Просто перелом. Не щось гірше.
— Я знаю, — сказав він, обіймаючи у відповідь. — Чув.
Вона відсунулась, усміхнулась трохи тремтливо.
— Йдіть до неї, — сказав Кирило. — Я почекаю тут.
— Хочете зайти зі мною?
Він трохи завагався.
— Якщо вона не проти, — сказав він. — Не хочу нав'язуватись у такий момент.
— Вона не буде проти, — сказала Філомена, беручи його за руку. — Ходімо.
Палата 312 була невеликою — два ліжка, одне з них вільне. На другому сиділа жінка років шістдесяти двох, рука в тимчасовій шині, обличчя трохи бліде, але очі — жваві, ті ж карі очі, що в Філомени.
— Філо! — сказала вона, побачивши дочку. — Боже, вибач, я не хотіла тебе турбувати, особливо в суботу...
— Мамо, — Філомена підійшла, обережно обійняла, намагаючись не зачепити руку. — Ти впала. Звісно, ти мала мене турбувати.
— Та дрібниці, — Ольга Дмитрівна махнула здоровою рукою. — Послизнулась на мокрій підлозі, як справжня бабуся. Соромно навіть.
— Не соромно, — сказала Філомена твердо. — Як ти почуваєшся?
— Болить трохи, — Ольга трохи скривилась. — Але терпимо. Кажуть, гіпс на місяць, потім реабілітація.
Потім вона помітила Кирила — стояв трохи позаду, у дверях.
— А це... — вона подивилась на дочку, потім на нього, і Філомена побачила, як в очах матері з'являється цікавість.
— Мамо, це Кирило, — сказала Філомена. — Кирило, це моя мама, Ольга Дмитрівна.
— Доброго вечора, — сказав Кирило, підходячи трохи ближче. — Вибачте, що зустрічаємось у таких обставинах.
— Кирило, — повторила Ольга Дмитрівна, дивлячись на нього уважно. — Це... той Кирило? З роботи?
— Мамо.
— Що? Ти ж розповідала про нього. Не дуже багато, але...
— Так, — сказала Філомена, відчуваючи, як щоки трохи горять. — Той самий Кирило.
Ольга Дмитрівна подивилась на нього — довго, оцінююче, точно так само, як його власна мама дивилась на Філомену кілька годин тому. Сімейна риса, мабуть.
— Дякую, що привезли її, — сказала вона нарешті. — Молода людина, не варто було їхати в таку дорогу так пізно через стару жінку, що послизнулась на власній кухні.
— Це було не питання "варто чи не варто", — сказав Кирило просто. — Це питання — Філомена потребувала бути тут, і я хотів допомогти.
Ольга Дмитрівна подивилась на нього ще секунду — а потім усміхнулась, теплою, материнською усмішкою.
— Гарний хлопець, — сказала вона, звертаючись до дочки, але достатньо голосно, щоб Кирило почув. — Філо, тримайся за нього.
— Мамо!
— Що? Я кажу те, що думаю. У моєму віці й з гіпсом на руці можна собі дозволити.
Кирило усміхнувся — широко, трохи зніяковіло, і Філомена побачила, як він на секунду опустив очі, явно не звиклий до прямих компліментів від материнських фігур.
Вони залишились ще на годину — поки медсестра накладала постійний гіпс, поки оформляли документи, поки Ольга Дмитрівна розповідала Філомені (а заодно й Кирилу) історію про те, як саме послизнулась — "несла каструлю, а підлога ще мокра була після миття, ну і все, летіла як на ковзанах, тільки без задоволення".
Кирило сидів поруч, слухав — уважно, з тим самим зосередженим виразом, з яким слухав на ділових нарадах, тільки тут це виглядало по-іншому. Тепліше.
Коли прийшов час їхати — лікар сказав, що Ольгу Дмитрівну залишають на ніч для спостереження, але завтра вранці можна забирати — Філомена поцілувала маму в щоку.
— Я приїду вранці, — сказала вона. — Привезу домашній одяг, все, що треба.
— Добре, доню. Не хвилюйся за мене, я в порядку, — Ольга Дмитрівна подивилась на Кирила. — І дякую вам ще раз, Кирило. Серйозно.
— Будь ласка, — сказав він. — Видужуйте швидше.