Розділ 11. Понеділок, який таки виявився цікавим

Вихідні минули якось дивно — у Філомени постійно було відчуття, що вона забула щось важливе, але насправді все було просто: вона думала про п'ятницю. Про машину. Про дощ на склі. Про те, як це було — коли він нахилився, і вона не відсунулась.
Марина зателефонувала в суботу вранці й говорила годину, переважно вигукуючи різні варіації "я ж казала" і "ти мені маєш дякувати, бо я тебе попереджала ще місяць тому".
— Я тебе не попереджала, — заперечила Філомена. — Ти просто питала "а він симпатичний?" одного разу.
— Це і було попередження. Я відчуваю такі речі.
— Ти не екстрасенс, Марино.
— Я твоя найкраща подруга, це майже те саме.
Філомена сміялась, лежачи на дивані з Базілем на животі. Кіт муркотів — байдужий до всього, але муркотів голосно, можливо, відчуваючи, що господиня в хорошому настрої, і вирішивши скористатися моментом для додаткових погладжувань.
— А що тепер? — запитала Марина вже серйозніше.
— Не знаю, — чесно сказала Філомена. — Ми не говорили про "що тепер". Просто... поцілувались. І все.
— І все?
— І все на той момент. Я вийшла з машини, він поїхав.
— А в неділю він писав?
Філомена подивилась на телефон, що лежав поруч.
— Ще ні.
— А ти?
— Я теж ні.
— Чому?
Філомена трохи задумалась.
— Не знаю, — сказала вона. — Мабуть, обоє чекаємо, хто напише перший.
— Це так по-дитячому.
— Знаю.
— Напиши.
— А якщо він вирішив, що це була помилка?
— Філо. Він тебе поцілував у машині під дощем. Люди не роблять цього, якщо думають, що це помилка — в момент, коли роблять.
— А потім можуть передумати.
— Тоді нехай передумує і сам про це скаже, — Марина говорила твердо. — А ти напиши щось нормальне. Не "привіт, ти про мене думав?" — а щось просте.
Філомена дивилась на телефон ще хвилину.
Потім написала:
«Привіт. Як вихідні?»
Просто. Нормально. Нічого особливого.
Відповідь прийшла за дві хвилини.
«Думав про п'ятницю весь час. Вихідні так собі через це. А ваші?»
Філомена усміхнулась — широко, сама собі, в порожній квартирі.
«Те саме. Точно те саме».
Понеділок.
Філомена прийшла в офіс — і весь час думала про те, як це буде. Чи буде якось дивно. Чи буде Кирило поводитись інакше.
Він прийшов о восьмій сорок п'ять — як завжди. Костюм, кава, той самий вигляд.
Пройшов через open space.
Зупинився біля її столу.
— Доброго ранку, Коваль, — сказав він — точно так само, як минулого тижня.
Але потім — додав, тихіше, так, щоб тільки вона почула:
— Доброго ранку, Філомено.
І пішов до кабінету.
Філомена сиділа, дивлячись йому в спину, і відчувала, як обличчя розпливається в усмішку, яку вона ледве встигла стримати, поки повз проходив Андрій з кавою.
Дві фрази. Дві версії одного й того ж. Перша — для офісу. Друга — для мене.
Окей. Це я можу прожити.
Тиждень минав — і в ньому з'явилося щось нове. Не драматичне, нічого, що офіс могли б помітити — але для Філомени все стало іншим.
Дрібниці.
Кирило тепер завжди знав, яку каву вона любить — і іноді ставив чашку на її стіл без слів, проходячи повз. Він почав частіше затримуватись біля її столу — на хвилину, дві, обговорюючи щось робоче, але стоячи трохи ближче, ніж потрібно для робочого обговорення.
Вони не говорили про "що тепер" — обоє мовчки розуміли, що поки що це секрет, поки що це між ними двома, і це додавало якоїсь дивної гостроти всьому.
У вівторок Філомена отримала повідомлення о восьмій вечора:
«Що робите?»
«Дивлюсь серіал з котом на колінах. А ви?»
«Сиджу в офісі, дивлюсь на звіт, який мав здати сьогодні, але думаю про щось геть інше».
«Про що саме?»
«Про те, як виглядає кіт на ваших колінах. Можу прислати фото звіту замість серіалу, якщо хочете порівняти, що цікавіше».
Філомена сміялась, читаючи це. Базіль підняв голову з її колін, незадоволений, що сміх потривожив його сон.
«Звіт точно нудніший. Йдіть додому, Кирило».
«Скоро. Дякую за турботу, Коваль».
Він знову використав прізвище — але в контексті це звучало майже як жарт, як щось інтимне саме через те, що формальне.
У середу ввечері він написав:
«Хочете прогулятись завтра після роботи? Не ресторан, не нічого формального. Просто прогулянка».
«Хочу», — написала вона.
Четвер. Після роботи.
Вони вийшли з офісу окремо — Філомена пішла першою, він — через десять хвилин, нібито в інший бік. Зустрілись за два квартали, біля парку.
— Це було трохи по-шпигунськи, — сказала Філомена, коли вони пішли поруч.
— Знаю, — погодився Кирило. — Звична обережність.
— Думаєте, в офісі здогадуються?
— Андрій точно здогадується, — сказав Кирило. — Він про все здогадується.
— Він мені казав щось схоже минулого тижня. Що ми "схожі" і "обоє спостерігаємо".
— Він не помиляється.
Вони йшли парком — вечір, дерева майже без листя, повітря холодне, але приємне. Кілька людей гуляли з собаками, бігуни пробігали повз.
— Можна спитати щось? — сказала Філомена.
— Можна.
— Чому ви вирішили це почати? Я маю на увазі — ви ж казали про межі, про ризики для роботи. Що змінилось?
Кирило трохи помовчав, ідучи.
— Я думав про це, — сказав він нарешті. — Чесно думав. І зрозумів, що головна причина, чому я тримав цю межу — не ризики для роботи. А страх.
— Страх чого?
— Останнього разу, коли я дозволив комусь бути близько, — сказав він повільно, — це закінчилось погано. Дуже погано. І я вирішив, що простіше — не дозволяти взагалі. Тримати дистанцію з усіма. Це безпечніше.
Філомена слухала, не перериваючи.
— А потім прийшли ви, — продовжив він. — З вашими таблицями й прямими питаннями, і чомусь... — він трохи знизав плечима, — чомусь з вами дистанція не трималась. Сама собою кудись зникала.
— Це погано чи добре?
Він подивився на неї.
— Я ще не знаю, — сказав він чесно. — Але мені подобається дізнаватись.
Вона взяла його за руку — просто так, без особливих слів. Він не відняв.
Вони йшли так — за руки, у вечірньому парку — і це було простіше, ніж будь-яка розмова.