Розділ 10. Ресторан, який не мав значення

Все почалося з фрази, яку Кирило сказав у п'ятницю ввечері, коли вона вже збиралась додому.

— Коваль.

Вона обернулась. Він стояв біля свого кабінету, у руці — телефон.

— Так?

— Ви вечеряли?

Питання було простим, але прозвучало якось... не зовсім просто.

— Ще ні, — сказала вона. — Збиралась додому, зробити щось швидке.

— Я теж не вечеряв, — сказав він. — І в мене зустріч з постачальником через годину — у ресторані біля Контрактової. Йому потрібні цифри по логістиці, і я не пам'ятаю їх напам'ять.

Це робоче запрошення. Знову робоче запрошення.

— Хочете, щоб я прийшла з цифрами?

— Хочу, щоб ви прийшли з цифрами, — погодився він. — І, можливо, поїли там же. Раз ми всі однаково голодні.

Філомена подивилась на нього.

— "Ми всі" — це ви і я?

— І постачальник, — сказав Кирило. — Хоча він, мабуть, уже їв.

— Тоді "ми всі" — це фактично ви і я.

— Технічно так, — погодився він.

Вони дивились один на одного — і обоє розуміли, що це не зовсім про логістику.

— Добре, — сказала вона. — Дайте мені п'ять хвилин зібрати цифри.

Ресторан був невеликий, затишний — дерев'яні столи, м'яке світло, запах смаженого м'яса й чогось трав'яного з кухні. Не той пафосний готель з минулої п'ятниці — просто хорошe місце, де можна нормально поїсти.

Постачальник — чоловік років п'ятдесяти, в окулярах, з валізкою документів — вже сидів за столиком.

— Кирило Олексійовичу! — він підвівся, потиснув руку. — А це...?

— Філомена Коваль, наш аналітик, — сказав Кирило. — Привезла цифри, про які ми говорили.

— О, чудово, чудово, — постачальник сів. — Бо я весь день думав про ці розрахунки.

Розмова про логістику зайняла десь сорок хвилин. Філомена показувала графіки на планшеті, постачальник кивав, ставив питання, Кирило іноді додавав щось зі свого боку.

Все було дуже діловим. Дуже нормальним.

А потім постачальник подивився на годинник:

— О, мені треба бігти — потяг через годину. Дякую за вечір, Кирило Олексійовичу. Пані Коваль, було приємно познайомитись.

Він пішов — швидко, з валізкою.

Залишились двоє.

За столом, де ще стояли тарілки — вони замовели щось перед зустріччю, але майже не їли, бо говорили.

— Ну, — сказав Кирило. — Питання логістики вирішено.

— Так, — сказала Філомена.

Вони дивились один на одного через стіл.

— Ви не доїли, — сказав він, кивнувши на її тарілку.

— Ви теж.

— Ми обоє говорили, замість їсти.

— Можемо... доїсти тепер? — запитала вона.

— Можемо, — погодився він.

Вони почали їсти — нормально, без особливого тиску, поки розмова сама собою перетекла з логістики кудись інде.

— Ви завжди так детально готуєтесь до зустрічей? — запитав Кирило. — З постачальниками?

— Я готуюсь до всього детально, — сказала Філомена. — Це не особлива риса для зустрічей з постачальниками.

— Я помітив.

— Що саме?

— Що ви завжди готові, — він трохи усміхнувся. — Навіть коли роблю вигляд, що питаю щось спонтанне на нараді — ви вже маєте відповідь.

— Це не завжди так.

— Майже завжди.

— Ви вже казали "майже завжди" про мене, — сказала вона. — Це починає звучати як комплімент, виданий частинами.

Він засміявся — тихо, але справді.

Вісім.

— Можливо, — сказав він.

Вони продовжили їсти. Офіціант приніс десерт — шоколадний, з ягодами. Кирило замовив його, не питаючи, але це виявилось саме те, що вона б обрала сама.

— Звідки ви знали? — запитала вона.

— Не знав, — сказав він. — Просто... подумав, що вам сподобається.

— Сподобалось, — погодилась вона, спробувавши.

Вони їли десерт на двох — принесли одну порцію з двома ложками. Філомена так і не зрозуміла, чи він зробив це навмисно, чи тут так прийнято, але ділити солодке з людиною, яка ще місяць тому спілкувалася з тобою виключно сухими фразами, виявилося дивно. Інтимно.

— Філомено, — сказав Кирило раптом.

— Так?

— Я думав про те, що ми говорили в понеділок. "Подивимось".

— І?

— Я подивився, — сказав він. — Цілий тиждень.

— І що побачили?

Він поклав ложку.

— Що мені подобається приходити на роботу, — сказав він тихо. — Більше, ніж раніше. І не тому, що бізнес йде добре, хоча й це теж. А тому, що я знаю, що побачу вас.

Філомена завмерла з ложкою в руці. По шкірі, починаючи від шиї, сипнули дрібні, гарячі мурашки.

— Я знаю, що сказав вам тиждень тому, — продовжив він. — Що це межа, яку я не маю порушувати. Я й досі думаю, що це правда — це складно, це може бути проблема для роботи, для команди, для всього. Але я більше не можу вдавати, що цього немає.

— Я теж, — сказала вона тихо.

— Що тепер? — запитала Філомена.

— Не знаю, — сказав Кирило чесно. — Я ніколи не був добрий у цьому.

— У чому саме?

— У... — він трохи завагався, — у тому, щоб не контролювати все.

Філомена усміхнулась.

— Тоді не контролюйте, — сказала вона. — Просто подивимось, що буде.

Він подивився на неї зовсім інакше — м'якше, без звичної ділової броні. Простягнув руку через стіл, повільно, даючи їй вибір. Філомена поклала свою долоню в його.

Його пальці були теплими, великими й трохи жорсткими від спорту. Від цього простого дотику всередині приємно стиснуло. Вони сиділи так кілька хвилин, просто тримаючись за руки, і шум ресторану навколо ніби став глухішим.

— Кирило, — сказала вона тихо.

— Так?

— Дякую за вечерю.

— Це була ділова зустріч, — сказав він, але кутики його губ здригнулися в усмішці.

— Так, звісно, — погодилась вона. — Дуже ділова.

Вони вийшли на вулицю. Було вже пізно, Київ дихав нічною прохолодою, тротуари спорожніли. Вони йшли поруч, не торкаючись, але Філомена кожним сантиметром тіла відчувала його присутність.

— Я підвезу вас, — сказав Кирило. — Машина за рогом.

— Не треба, я можу...

— Філомено.

Вона подивилась на нього.