Розділ 7. Те, чого не було

Вечір другого дня.
Знову вогнище, знову їжа, але атмосфера — інша. Люди втомилися фізично, і ця втома зробила всіх трохи м'якшими, відкритішими. Менше показної бадьорості, більше справжнього сміху.
Філомена сиділа з рушником на плечах — після гарячого душу волосся ще мокре — і пила гарячий чай із медом, який хтось приніс із кухні в великому термосі для всіх.
Болить кожна м'язова група, яку вона знала, і кілька, про існування яких не підозрювала.
— Завтра я не зможу встати з ліжка, — сказала Оля, сидячи поруч, теж із чаєм.
— Я теж, — сказала Філомена.
— Але було добре.
— Було добре, — погодилася Філомена.
Вони сиділи мовчки, дивлячись у вогонь. Десь грала музика — хтось узяв колонку, нічого голосного, просто фон.
Андрій підійшов із гітарою — звідки в нього гітара, ніхто не питав, у Андрія завжди були речі, про походження яких краще не питати.
— Хто хоче співати? — запитав він.
— Ти граєш? — запитала Філомена.
— Три акорди. Цього достатньо для дев'яносто відсотків пісень.
Він сів, заграв — справді, всього три акорди, але якось мелодійно, і кілька людей почали підспівувати. Не дуже злагоджено, але весело.
Філомена не співала — не вміла особливо — але слухала, і це було приємно. Якесь тепле відчуття — бути частиною групи людей, які просто разом, ввечері, у горах, без жодної мети, окрім бути тут.
Вона роздивилася навколо.
Кирила не було.
Цікаво, де він.
Вона не одразу зрозуміла, чому це питання спало їй на думку — і коли зрозуміла, відчула легке роздратування на себе.
Він власник компанії. Він може бути де завгодно. Йому не зобов'язано бути біля вогнища кожного вечора.
Вона допила чай.
— Я піду пройдуся, — сказала вона Олі.
— Куди?
— Просто пройдуся. Розім'ятись трохи.
— Як хочеш. Я залишаюся тут, я нерухомий об'єкт зараз.
Філомена встала — ноги болять, але йдуть — і пішла від вогнища, углиб території бази.
Ніч була ясна — зірок справді більше, ніж у Києві, набагато більше. Холодне повітря, скрип снігу під ногами, тиша, яку порушував тільки далекий гул музики й розмов біля вогнища.
Філомена йшла без особливої мети — просто йшла, дивилася на зірки, дихала.
Дійшла до невеликого майданчика з лавками — мабуть, для тих, хто хотів подивитися на гори вдень, але вночі тут було порожньо.
Майже порожньо.
На однією з лавок сидів Кирило.
Без куртки — тільки в светрі, який вона бачила раніше в автобусі. Дивився на гори, що темними силуетами вирізнялися проти зоряного неба.
Філомена зупинилася.
Іти далі чи повернутися? Якщо повернутися — буде виглядати, ніби я навмисно його шукала й тепер ховаюся. Якщо йти далі — буде виглядати, ніби я навмисно його знайшла.
Ти просто гуляєш. Йди далі.
Вона підійшла.
— Тут холодно без куртки, — сказала вона.
Він обернувся.
— Не дуже, — сказав він. — А ви без куртки теж.
— Я з рушником.
— Це майже куртка.
Вона сіла на іншу лавку — не на ту саму, де він, а навпроти, через невеликий простір.
— Чому ви тут? — запитала вона. — Не біля вогню.
Він трохи помовчав.
— Там багато людей.
— А вам потрібно менше людей?
— Іноді.
Вона дивилася на гори. Справді — величезні, темні, мовчазні. Зовсім інші, ніж удень — вдень вони здавалися радше декорацією, гарною картинкою. Вночі — реальними. Старими. Байдужими до всього, що відбувається біля їхнього підніжжя.
— Я розумію, — сказала вона.
— Розумієте що?
— Чому потрібно менше людей іноді.
Він подивився на неї.
— Ви теж?
— Я — більше, ніж люди думають, — сказала вона. — Я виглядаю як людина, яка любить компанію. Але насправді я можу витримати компанію годину, дві — а потім мені потрібно побути одній. Заряджаюся наодинці.
— А зараз?
Вона трохи задумалась.
— Зараз я не одна, — сказала вона. — Але це нормально.
Він не відповів, але вона побачила — щось у його позі трохи змінилося. Розслабилося, можливо.
Вони сиділи мовчки. Десь далі грала музика — тихо, ледь чутно звідси.
— Можу спитати щось особисте? — сказала Філомена раптом.
Вона сама не знала, чому запитала. Можливо, ніч, гори, відчуття, що тут — інші правила, ніж в офісі.
Він трохи помовчав:
— Можете.
— Чому ви ніколи не посміхаєтеся?
Запитання вийшло прямим — можливо, занадто прямим. Вона очікувала, що він ухилиться, скаже щось коротке й закінчить розмову.
Але він не ухилився.
— Я посміхаюся, — сказав він. — Іноді.
— Я бачила двічі. Може тричі.
— Ви рахуєте?
— Очевидно, ні, — сказала вона швидко, відчувши, що сказала більше, ніж хотіла.
Він трохи помовчав. Потім сказав — тихіше, ніж зазвичай:
— Якийсь час тому я посміхався більше. Потім — перестав. Звичка такого не любить, коли її різко змінюють.
— Звичка не посміхатися?
— Звичка контролювати, — сказав він. — Посмішка — це коли ти трохи відкритий. Я довго вчився бути закритим. Тепер важко відкритися навіть тоді, коли хочеться.
Філомена дивилась на нього.
Він каже це мені. Просто так. Сидить на лавці, дивиться на гори, і каже мені те, чого, мабуть, не казав нікому з колег за весь час, що вони знайомі.
— Дякую, що сказали, — промовила вона тихо.
— Чому дякуєте?
— Бо це особисте. І ви могли б не казати.
Він подивився на неї — довго, у темряві вона не дуже добре бачила вираз його обличчя, але відчувала, що дивиться.
— З вами якось простіше, — сказав він раптом. — Не знаю чому.
Серце Філомени зробило щось дивне — не пропустило удар, нічого такого драматичного, просто — трохи прискорилося.
— Може, тому, що я вас не боюся, — сказала вона. — Більшість людей в офісі трохи бояться.
— А ви ні?
— Перший день боялася, — вона усміхнулася. — Потім зрозуміла, що ви просто людина, яка мовчить, коли думає. Це не страшно. Це просто незвично, поки не звикнеш.
Він трохи усміхнувся — справжньою усмішкою, маленькою, але справжньою.
Чотири.
— Що? — запитав він, помітивши, мабуть, щось у її виразі.
— Нічого, — сказала вона. — Просто рахую.
— Я думав, ви не рахуєте.
— Я брехала.
Він засміявся — тихо, коротко, але засміявся, і це був звук, якого вона раніше не чула від нього, і їй раптом захотілося почути його знову.
Це проблема. Це точно проблема. Тобі подобається звук, з яким сміється твій бос. Це проблема, Філо.
— Холодно стає, — сказала вона, хоча насправді не дуже відчувала холод.
— Так, — погодився він.
Вони сиділи ще трохи. Жодне не рухалося.
— Повернемося? — запитала вона нарешті.
— Так, — він підвівся.
Вона теж підвелася.
Вони пішли назад — поруч, не торкаючись, але близько. Сніг скрипів під ногами. Зірки над головою. Вогнище попереду — далеке тепле світло.
На півдорозі він раптом сказав:
— Коваль.
— Так?
— Те, що я сказав. Про посмішку. Можете нікому не розповідати.
— Звісно, — сказала вона. — Я й не збиралася.
— Знаю, — сказав він. — Просто... сказав.
Вона подивилася на нього скоса.
Він наче трохи нервує. Кирило Руденко трохи нервує через те, що сказав мені щось особисте.
— Я теж нікому не розповім про падіння на лижах, — сказала вона. — Хоча там було видно з усього схилу, тож не знаю, наскільки це секрет.
Він знову усміхнувся.
П'ять.
— Домовилися, — сказав він.
Вони підійшли до вогнища. Музика, сміх, тепло.
Кирило кивнув їй — коротко — і пішов до групи, де сидів бухгалтер, що говорив з ним учора.
Філомена сіла назад до Олі.
— Де ти ходила так довго? — запитала Оля.
— Просто гуляла, — сказала Філомена. — Дивилася на зірки.
— Романтично, — сказала Оля, не відриваючись від чаю.
— Просто зірки, — сказала Філомена.
— Угу, — сказала Оля.
Філомена подивилася у вогонь.
Просто зірки. Просто розмова. Нічого особливого.
Але вона усміхалася — трохи, сама собі, дивлячись у вогонь — і не могла перестати.
Уночі, коли всі вже спали, Філомена лежала в темряві й не могла заснути.
Не через Олин хропіт цього разу — Оля заснула швидко й тихо, втомлена від санок і свіжого повітря.
Філомена дивилася в стелю й думала про слова Кирила. З вами якось простіше.
Простіше ніж із ким? Простіше ніж зазвичай? Чому?
Вона дістала телефон — перевірити час. Друга ночі.
І побачила повідомлення.
Невідомий номер. Але підпис — нижче самого тексту — давав зрозуміти, від кого.
«Це Кирило. Взяв ваш номер у HR, вибачте за пізню годину. Не міг заснути, думав про те, що сказав. Здається, я наговорив зайвого. Забудьте, будь ласка».
Філомена дивилася на екран.
Він не може заснути. Через те, що сказав мені щось особисте.
Вона набрала відповідь. Видалила. Набрала ще раз.
«Нічого зайвого. Я теж не можу заснути. Не через те, що ви сказали — просто гори. Завжди так після гір».
Відправила.
Чекала.
Минула хвилина. Дві.
Потім — три крапки. Він пише.
«Гори, так. Звісно».
Пауза.
«Спокійної ночі, Коваль».
Вона дивилася на повідомлення.
«Спокійної ночі, Руденко», — написала вона у відповідь.
Поклала телефон.
Лежала в темряві, дивилася в стелю.
Завтра ми повертаємось до офісу. Завтра все буде як завжди — він у костюмі, мовчазний, я з таблицями, дистанція.
Завтра.
Але не сьогодні.
Вона заснула з усмішкою, якої сама не помітила.