Розділ 6. Падіння, яке нічого не означало

Вона подивилася на нього ще секунду.
Потім подивилася на схил.
Потім знову на нього.
— Покажіть, — сказала вона.
— Що показати?
— Як правильно. Лікті, вага, все це.
Він трохи здивувався — вона побачила це по тому, як ледь сіпнулася брова. Мабуть, не очікував, що вона попросить.
— Добре, — сказав він.
Він став поруч, трохи попереду, і показав — присів, зігнув коліна, нахилив корпус трохи вперед.
— Ось так. Вага на середину стопи, не на п'яти, не на носки — я раніше неправильно сказав. Лікті ближче до тіла.
Філомена спробувала повторити. Присіла. Зігнула коліна. Відчула себе якоюсь дивною конструкцією — ногами в різні боки, руками в різні боки.
— Я виглядаю як краб, — сказала вона.
— Трохи, — погодився він.
Вона подивилася на нього — чесність оцінили, образу не знайдено.
— Спробуйте ще раз, — сказав він. — Повільно. Я поїду поруч.
Вона глянула на схил.
Ти або зараз ще раз впадеш на очах боса, або ні. Обидва варіанти переживуться.
Вона відштовхнулася.
На цей раз — повільніше, обережніше. Кирило їхав поруч, не дуже близько, але достатньо, щоб вона відчувала його присутність — як орієнтир, мабуть.
Перші п'ять секунд — нормально.
Десять секунд — нормально.
Двадцять секунд — вона почала розслаблятися, і це виявилося помилкою, бо розслаблена увага одразу спіткнулася об якийсь нерівний шматок снігу, і вона знову захиталася.
— Коліна! — крикнув Кирило.
Вона зігнула коліна — інстинктивно, бо крик пролунав різко й чітко — і втримала рівновагу.
Доїхала до підніжжя схилу.
Зупинилася.
Стояла. Дихала важко — не від втоми, а від адреналіну. Серце калатало.
Я доїхала. Я реально доїхала.
Кирило зупинився поруч. Подивився на неї.
— Бачите, — сказав він. — Не краб.
— Все ще трохи краб.
— Менше краб, — він трохи знизав плечима. Це було майже жартом. Майже.
Філомена усміхнулася.
— Дякую, — сказала вона. — За пораду. І за... — вона кивнула на схил вище, де впала першого разу, — за допомогу там.
— Нема за що.
Вони стояли поруч, дивлячись на схил.
— Ще раз? — запитав він.
Вона подивилася на годинник — на годину дня запланований обід, у програмі.
— Ще раз, — сказала вона.
До обіду вона впала ще двічі — але вже не так драматично, просто сіла в сніг і встала сама. Кирило їздив поруч кілька разів — потім перестав, поїхав вище, на складніші схили, де вже були люди, що явно вміли більше, ніж вона.
Філомена дивилася, як він їде вниз із крутого схилу — швидко, плавно, без жодних зайвих рухів. Зовсім інша людина, ніж та, що сидить за столом і дивиться на цифри. Чи та сама — просто в інших умовах.
Цікаво, скільком людям він показує оце. Не цифри й документи — а себе.
Вона взяла собі ще одну спробу — самостійну, без супроводу — і доїхала вже впевненіше.
Лікті ближче до тіла. Вага на середину стопи. Коліна.
Вона думала про слова, а не про нього. Майже не думала про нього.
Майже.
Обід був у великій залі — довгі столи, гаряча їжа, гомін людей, що знімали лижні костюми, гріли руки на чашках із чаєм.
Філомена сіла з Олею, яка повернулася з санної гірки з рожевими щоками й виглядом абсолютного щастя.
— Це найкращий день у моєму житті, — сказала Оля, накладаючи собі картоплю. — Санки — це геніальний винахід. Чесно.
— Я бачила тебе там, — сказала Філомена. — Ти кричала весь час.
— Це були крики радості.
— Звучало як крики людини, що падає зі скали.
— Технічно я двічі впала зі скали. Маленької. Але технічно.
Філомена сміялася. Перший раз за цей корпоратив — сміялася по-справжньому, без думок, просто бо смішно.
— Ти каталася на лижах, — сказала Оля, дивлячись на неї. — З Кирилом.
— Він показав, як правильно.
— Угу, — Оля жувала картоплю з виразом людини, яка має багато думок, але вирішила поки притримати.
— Що?
— Нічого. — Оля проковтнула. — Просто Кирило ніколи нікого нічому не вчить. Він просто їде на свої складні схили й нікого не помічає.
— Може, він просто був добрий.
— Може, — Оля посміхнулася в свою тарілку.
Філомена вирішила змінити тему:
— Ти давно тут працюєш?
— Два роки. Прийшла дизайнером, тепер — старша дизайнерка, хоча титул нічого не означає, бо я все одно одна.
— Подобається?
— Подобається. Платять нормально, Кирило не лізе в дизайн, бо нічого в ньому не розуміє — сам казав. А коли він не лізе — це найкраще, що може зробити начальник.
Філомена кивнула, з'їла ще трохи. За сусіднім столом сидів Андрій з кимось із бухгалтерії, обговорював щось, голосно сміявся.
Кирило сидів окремо — за маленьким столом у кутку, з ноутбуком знову. Навіть тут.
Він не може просто відпочивати, схоже.
— А чому він такий... — Філомена шукала слово, — закритий?
Оля подивилася на неї. Потім — на Кирила. Потім знову на неї.
— Не знаю всієї історії, — сказала вона тихіше. — Але, кажуть, у нього було складне розлучення. Кілька років тому. До того, як я прийшла. Хтось казав, дружина його зрадила з якимось партнером по бізнесу. Він після цього змінився. Став... ось таким.
Філомена дивилася на нього — здалеку, через залу. Чоловік за ноутбуком, на корпоративі, серед людей, але окремо від них.
Зрада. Розлучення. Ось чому він мовчазний. Ось чому йому потрібен час, щоб сказати «дякую», навіть на стікерах.
— Це сумно, — сказала вона.
— Так, — погодилася Оля. — Але це давні плітки, я могу й помилятися в деталях. Не цитуй мене.
— Не буду.
Вони повернулися до їжі.
Але Філомена ще раз глянула на Кирила.
Він підняв голову — наче відчув погляд — і подивився прямо на неї.
Вона не встигла відвести очі — занадто пізно вже, він уже бачив, що вона дивилася.
Кивнув. Ледь помітно.
Вона кивнула у відповідь.
Повернулася до тарілки.
Окей. Окей, окей, окей. Спокійно.
Після обіду — друга частина «командних активностей».
Це виявилося квестом — компанію поділили на команди по шість осіб, дали кожній команді карту й набір завдань, які треба виконати на території бази, у визначеному порядку.
Філомена опинилася в команді з Олею, Андрієм, двома хлопцями з продажів і — на її подив — з Кирилом.
— Це випадковий розподіл? — тихо запитала вона в Андрія, поки вони чекали старту.
— Абсолютно випадковий, — сказав Андрій з виразом людини, яка не вірить у власні слова, але хоче, щоб ти повірила. — HR розподіляла за списком.
— За яким списком?
— За абеткою, мабуть.
— Кирило і я не поруч за абеткою.
— Може, за зростом тоді.
Філомена вирішила не продовжувати цю розмову.
Завдання були дурнуваті, у хорошому сенсі — побудувати з підручних матеріалів найвищу вежу за п'ять хвилин, пройти певний маршрут із зав'язаними очима, орієнтуючись на голос команди, відгадати слово через пантоміму.
Команда виявилася непоганою. Андрій був хороший у головоломках. Оля — у будуванні (виявилося, у неї дуже точна рука). Хлопці з продажів — голосні й завжди готові кричати інструкції тому, хто йшов із зав'язаними очима.
Кирило — мовчав здебільшого, але коли говорив, говорив по суті, і його ідеї зазвичай виявлялися правильними.
Філомена — намагалася не випадати з командного духу і виявила, що в неї непогано виходить пантоміма, бо вона завжди надто емоційно показувала все руками.
Останнє завдання — найбільше — командна гонка з перешкодами по снігу. Хтось мав нести інших на плечах через визначену ділянку, хтось — переносити «вантаж» (мішки з піском), хтось — розгадувати загадку в кінці.
— Хто несе кого? — запитав один із хлопців продажів, дивлячись на список.
— Я можу нести мішки, — сказала Оля. — Я сильніша, ніж виглядаю.
— Я можу розгадувати загадку, — сказала Філомена. — Це найбільш моя стихія.
— А переносити людину? — Андрій подивився на список. — Тут написано «понести одного учасника команди на спині через десять метрів».
Всі подивилися один на одного.
Найбільший — Кирило. Очевидно.
— Я можу понести когось, — сказав він спокійно, ніби говорив про погоду.
— Кого? — запитав хлопець із продажів. — Я важу дев'яносто кіло, чесно попереджаю.
— Не вас, — сказав Кирило. Подивився на Філомену. — Ви легша.
Філомена відкрила рот, щоб щось сказати — і не знайшла слів.
— Я... — почала вона.
— Якщо не проти, — додав він.
Це робоче завдання. Це частина командної гри. Це нормально. Люди роблять це постійно на тімбілдінгах.
— Не проти, — сказала вона.
Старт.
Андрій і хлопці побігли з мішками. Оля бігла поруч, координуючи. Філомена стояла біля Кирила, який присів трохи, спиною до неї.
— Залазьте, — сказав він.
Окей. Окей, окей, окей.
Вона залізла йому на спину — обхопила руками шию, ноги навколо його талії, як учили в дитинстві, коли діти возять одне одного.
Він встав — легко, ніби вона нічого не важила.
І побіг.
Вона тримала його за плечі, відчувала, як рухаються його мускули під курткою, як він дихає — рівно, навіть під вагою. Сніг летів з-під його ніг, вітер бив в обличчя, і Філомена раптом — несподівано для себе — почала сміятися.
— Чому ви смієтеся? — крикнув він, не зупиняючись.
— Не знаю! — крикнула вона у відповідь. — Просто смішно!
Він трохи прискорився — можливо, теж усміхнувся, вона не бачила, бо була позаду.
Десять метрів закінчилися швидше, ніж вона хотіла б.
Він зупинився, присів, вона зіслизнула на землю.
Стояла — трохи запаморочена, червона від вітру й від чогось ще, що не пов'язано з вітром.
— Дякую, — сказала вона.
— Загадка, — сказав він, кивнувши на папірець, що чекав на них.
Вона взяла папірець. Прочитала. Загадка про годинник — про те, скільки буде часу через певну кількість обертів стрілки.
Вона розв'язала за п'ятнадцять секунд.
Їхня команда прийшла другою — не першою, але й не останньою. Цілком пристойний результат, якщо враховувати, що жодного з них не цікавила особливо перемога.
Вони стояли, відсапуючись, сміючись.
— Ми могли б прийти першими, якби не загадка, — сказав один із хлопців продажів.
— Або якби ти швидше біг з мішками, — сказала Оля.
— Я біг швидко!
— Ти йшов.
Вони сперечалися — добродушно, легко.
Філомена стояла трохи окремо, дивилася на них, на сніг, на гори.
Кирило стояв поруч.
— Дякую, — сказала вона ще раз. Тихіше, тільки йому.
— За що саме цього разу?
— За... — вона не зовсім знала, як сформулювати. — За те, що це не було незручно.
Він подивився на неї.
— Чому б це мало бути незручно?
— Не знаю, — сказала вона чесно. — Просто... могло бути.
Він кивнув. Не відповів прямо, але вона відчула, що він зрозумів, про що вона.
— Не було, — сказав він просто.
І це чомусь було якраз тим, що треба було сказати.