Розділ 5. Корпоратив

Оголошення з'явилося у п'ятницю вранці.

Загальний чат компанії, якого Філомена ще до кінця не вивчила — там іноді писали щось корисне, але частіше скидали меми й питали, хто взяв чужий йогурт із холодильника.

«Колеги, нагадуємо: наступної п'ятниці корпоративний тімбілдінг. Від'їзд о восьмій ранку від офісу. Карпати, два дні. Участь обов'язкова. Деталі у вкладенні» 

Філомена прочитала. Перечитала.

Обов'язкова.

Вона відкрила вкладення. Програма на два дні: прибуття, розселення по кімнатах, вечеря, щось під назвою «командні активності», лижі, знову «командні активності», від'їзд. Все розписано по годинах, і хтось навіть додав маленькі іконки — сніжинки й гори.

Лижі.

Вона востаннє стояла на лижах у дев'ятому класі. На шкільній екскурсії. Впала чотири рази за перші двадцять хвилин, п'ятого разу злякала якогось чоловіка, що проїжджав повз, і вирішила, що ковзанка — набагато безпечніший вид зимового відпочинку.

Обов'язкова участь.

— Ти вже бачила? — Оля підкотилася до неї на кріслі — буквально підкотилася, в Олі були крісла з колесами, і вона активно цим користувалася. — Корпоратив.

— Бачила.

— Ти їдеш?

— Написано «обов'язкова участь».

— Ну так, але деякі люди завжди знаходять причину не їхати. Зуб болить, кіт хворий, тітка приїжджає.

Філомена подивилася на неї:

— У мене є кіт.

— О, то ти теж так хочеш? — Оля знизала плечима. — Я їду, чесно кажучи. Там хоч поїсти нормально дають і за все платить компанія. Плюс горяне повітря.

— Ти взагалі вмієш на лижах?

— Ні. Але там є санки. Я щоразу їжджу на санках і роблю вигляд, що це свідомий вибір дорослої людини.

Філомена трохи посміхнулася.

— Подивимося, — сказала вона.

До кінця дня вона вже знала, що їде.

Не тому що дуже хотіла. А тому що «обов'язкова» — це «обов'язкова», і вона не збиралася з першого місяця роботи демонструвати, що їй можна ігнорувати загальні правила. Це не той момент.

Вдома вона відкрила шафу й довго дивилася на неї.

Що взагалі беруть на корпоратив у Карпати? Теплі речі — це зрозуміло. Але які? Який вигляд ти маєш на лижах, якщо останній раз стояла на них у шкільній формі?

Базіль заліз у валізу, що вона дістала з-під ліжка. Ліг там і заплющив очі.

— Базіль, я туди одяг класти.

Кіт не відреагував.

— Базіль.

Тиша.

— Ти не їдеш зі мною, якщо ти це маєш на увазі.

Базіль відкрив одне oko. Закрив. Вирок винесено: він нікуди не збирається, а вона може робити що хоче.

Філомена витягла кота, поклала в валізу светр, термобілизну, яку купила ще три роки тому й ніколи не носила, джинси, куртку.

Подивилася на цей набір.

Потім дістала ще один светр — яскраво-червоний. Поклала зверху.

Бодай щось нормальне.

П'ятниця. Вісім ранку. Біля0 офісу.

Автобус уже стояв — великий, туристичний, з написом якогось перевізника на боці. Люди підтягувалися з валізами, зі стаканчиками кави, з тим виразом, що буває, коли треба кудись їхати й ти вже змирився, але радості поки немає.

Філомена приїхала рівно — ні раніше, ні пізніше. Закинула валізу в багажний відсік, зайшла в автобус.

Люди вже розсілися — по двоє, кучками, хто з ким дружить. Андрій сидів біля вікна й вже спав, схоже. Оля розгортала щось у плівці — бутерброди, мабуть.

Вільних місць небагато. Філомена пройшла по проходу, оглядаючись.

І побачила Кирила.

Він сидів у кінці автобуса, біля вікна, з ноутбуком на колінах. В светрі — темно-сірому, простому. Без костюма, без піджака. Волосся трохи не так зачесане, як зазвичай. Він виглядав — Філомена шукала слово — звичайніше. Просто людина, що їде кудись і хоче попрацювати по дорозі.

Поруч із ним було вільне місце.

Нє. Тільки не це.

Вона подивилася по інших рядах. Ще одне вільне місце — посередині, між двома людьми, яких вона ледь знала. І ще одне — у самому кінці, біля туалету.

Це взагалі не варіант.

Вона пройшла далі й сіла на місце посередині.

Сусід зліва — хлопець із маркетингу, що завжди ходив у навушниках — кивнув їй. Сусідка справа — жінка з бухгалтерії — посміхнулася й відразу повернулася до телефону.

Нормально. Можна.

Автобус рушив.

Три години дороги.

Перша година — Філомена слухала музику й дивилася у вікно. Київ поступово залишався позаду, з'являлися поля, ліси, маленькі міста з церквами й базарами вздовж траси. Небо було сіре, але не похмуро — просто осіннє.

Друга година — вона спробувала читати, але автобус трясло на якомусь відрізку траси, й читати не виходило.

Десь у середині другої години вона відчула, що хоче кави. Сильно. Тієї кави, що в автобусі звісно немає.

Вона підвелася, пройшлася трохи по проходу — просто щоб ноги розім'яти.

Проходячи повз кінець автобуса, мимоволі кинула погляд на Кирила.

Він не працював більше. Ноутбук закритий, лежить на колінах. Він дивився у вікно — на дорогу, що летіла назустріч, на дерева, що вже стояли без листя. Якийсь незнайомий вираз на обличчі — не той робочий, розрахований. Просто людина, що дивиться у вікно.

Він помітив її — обернувся.

Вона не зупинялася — просто проходила, просто йшла в нікуди, бо йти було особливо нікуди.

— Коваль.

Вона зупинилася мимоволі.

— Так?

— Тут є кава, — він кивнув на маленьку сумку на сидінні попереду. — Термос. Якщо хочете.

Вона трохи здивувалася.

— Дякую, але...

— Беріть, — він уже відвернувся до вікна. — Я все одно не хочу більше.

Філомена стояла секунду. Потім взяла термос, відкрутила кришку — пахнуло кавою, справжньою, меленою. Налила в кришку-стаканчик.

Зробила ковток.

Добра кава. Не якийсь розчинний замінник.

— Дякую, — сказала вона.

Він не відповів. Але й не сказав «не за що» автоматично, як кажуть усі — просто продовжував дивитися у вікно.

Вона повернулася на своє місце.

З кавою.

Він узяв термос з кавою в автобус і запропонував тобі. Просто так. Без нічого.