Розділ 4. Кава і перше перемир'я

Інга вийшла з переговорної без зайвих слів.

Просто встала, взяла телефон зі столу й пішла — рівно, прямо, з тим виразом обличчя, коли людина намагається виглядати спокійною, але це не зовсім виходить.

Філомена залишилася сидіти.

Дивилася на порожнє крісло навпроти.

Ти не знаєш, до чого лізеш.

Що це означало? Загроза? Просто слова людини, яка злякалася? Або щось конкретне — щось, чого Філомена справді не знала?

Вона ще раз прокрутила в голові розмову. Інга спочатку була спокійна — надто спокійна, як людина, що вже вирішила, чим закінчиться розмова. Потім почула про цифри й щось змінилося. Не паніка — щось тихіше. Неприємніше.

Може, нічого. Може, просто слова.

Філомена зібрала папки, вийшла в open space.

Кілька людей подивилися на неї — хто відразу відвів погляд, хто зробив вигляд, що дуже зайнятий. Марта раптово знайшла щось дуже важливе у своєму телефоні. Хлопець із кутка почав гортати якийсь документ.

Всі знають. Звісно, всі знають. Офіс — це завжди одна велика вухо.

Вона сіла за свій стіл, відкрила ноутбук.

Подумала хвилину.

Відкрила нову таблицю й почала записувати — що саме сказала Інга, як сказала, в який момент. Просто щоб мати. Просто на всякий випадок.

О дванадцятій вона зрозуміла, що не їла з ранку.

Це з нею траплялося — коли занурювалася в роботу, про їжу забувала. Базіль теж так робив, до речі. Вони в цьому були схожі — обоє могли годинами сидіти нерухомо, зосередившись на чомусь одному, поки не приходило різке відчуття, що організм більше не згоден на такі умови.

Вона пішла на кухню.

Там — нікого. Дивно. Зазвичай хтось є — кава, чай, хтось розігріває їжу в мікрохвильовці й вибачається за запах. Але зараз порожньо й тихо, тільки гуде холодильник.

Філомена заварила чай — просто пакетик, нічого особливого — взяла яблуко, що лежало в мисці на столі, сіла.

Перші п'ять хвилин на самоті за весь день.

Вона дивилася у вікно — сірий київський жовтень, хмари, кілька дерев за склом, з яких вітер здував останнє листя. Пила чай. Їла яблуко. Ні про що не думала, що було приємно.

— Можна?

Вона обернулася.

Кирило стояв у дверях кухні з порожньою кавовою чашкою.

— Це ваша кухня, — сказала вона.

Він зайшов, поставив чашку в раковину, почав готувати нову каву — звично, без зайвих рухів. Мелена кава, не пакетики. Він кидав рівно дві ложки, заливав воду певного температурою — Філомена помітила, що він чекав, поки чайник трохи охолоне після закипання.

Людина, яка думає про температуру води для кави, — або перфекціоніст, або просто знає, чого хоче. Або і те, і те.

Він сів на стілець навпроти — не поруч, не через весь стіл, а рівно навпроти. І почав пити каву мовчки.

Філомена теж мовчала.

Хвилина. Дві.

Не незручно. Просто — тихо.

Потім він сказав, не дивлячись на неї:

— Як пройшла розмова з Інгою?

— Вона почула. Чи погодилася — не знаю ще.

— Вона не погодиться.

Філомена подивилася на нього:

— Ви так впевнені?

— Я знаю Інгу три роки.

— Тоді навіщо дали мені добро на розмову?

Він нарешті подивився на неї — прямо, без тої ваги, що зазвичай була в його погляді. Просто дивився.

— Тому що розмова все одно була потрібна. Рано чи пізно.

Філомена поклала яблуко на стіл. Запитала те, що хотіла запитати вже кілька днів:

— Ви знали, що є проблема з командою?

Пауза.

— Так, — сказав він просто.

— Давно?

— Рік, може більше.

Вона трохи помовчала, підбираючи слова:

— Чому не вирішували?

Він узяв чашку, зробив ковток. Дивився кудись убік — не від неї, а просто кудись.

— Бо зміни — це завжди конфлікт, — сказав він нарешті. — А конфлікт потребує часу й енергії. Яких завжди бракує.

Це було чесно. Несподівано чесно для людини, яка зазвичай говорить так мало.

— Зрозуміло, — сказала Філомена.

— Ви не погоджуєтесь.

— Я не сказала, що не погоджуюся.

— Ви так подумали.

Вона трохи здивувалася:

— Ви читаєте думки?

— Ні. Просто у вас дуже виразне обличчя.

Філомена не знала, що з цим робити. Сказати «дякую» — дивно. Сказати «неправда» — теж дивно, бо, мабуть, правда. Тому вона просто сказала:

— Я думала, що рік — це довго. Але я не знаю вашого контексту.

Він кивнув — не як «ти права», а як «окей, це прийнятно».

Знову тиша. Але інша — вже не така рівна, ніби в ній щось з'явилося.

— Ви давно в аналітиці? — запитав він раптом.

— Чотири роки. До цього — рік стажувань у різних місцях.

— Де працювали?

— Маркетингове агентство. Потім невеликий IT-стартап. Потім консалтинг.

— Чому пішли з консалтингу?

Вона трохи зупинилася. Не тому що не хотіла відповідати — просто думала, яку відповідь давати. Чесну чи нормальну.

Дала чесну:

— Мене попросили прикрасити звіт для клієнта. Зробити цифри кращими, ніж вони були. Я відмовилася. Вони наполягли. Я звільнилася.

Він слухав. Не кивав, не коментував — просто слухав.

— І довго шукали після цього? — запитав він.

— Три місяці.

— Важко було?

О. Особисте питання. Несподівано.

— Так, — відповіла вона. — Але не шкодую.

Він знову подивився на неї — і знову це відчуття, що він думає щось більше, ніж говорить.

— Добре, — сказав він нарешті. Встав, взяв чашку. — Дякую за звіт.

— Будь ласка.

Він пішов.

Філомена залишилася сидіти з недопитим чаєм і яблуком, від якого відкусила половину.

Дивилася на порожній стілець навпроти.

Що це зараз було?

Не загроза. Не робоча зустріч. Просто — кава й розмова ні про що й про все одночасно. Людина, яка зазвичай говорить трьома словами там, де можна сказати тридцятьма, раптом запитала, чому вона пішла з попередньої роботи.

Це нічого не означає. Він просто перевіряє, кого найняв. Нормальна річ для керівника.

Вона допила чай.

Зовсім холодний уже.

Точно нічого не означає.