Розділ 3. Революція в підборах

Кирило мовчав рівно дві хвилини.

Філомена рахувала. Не навмисно — просто так вийшло, що вона почала рахувати секунди, коли зрозуміла, що мовчання затягується довше, ніж зазвичай буває після незручного питання.

Він дивився на таблицю. Потім у вікно. Потім знову на таблицю.

У кабінеті пахло кавою — його кавою, що стояла на столі й, мабуть, уже охолола. І ще чимось — деревом, може, шкірою крісла. Тихий гул кондиціонера. Десь за вікном гудів автобус.

Скажи щось, — думала Філомена. — Будь-що. Навіть «ви звільнені» — це вже відповідь.

Нарешті він підняв голову:

— Ви впевнені в цих цифрах?

— Так.

— Звідки дані по внутрішній продуктивності? У вас немає доступу до CRM.

— Я не мала доступу до CRM, — погодилася вона. — Тому я рахувала інакше. Кількість закритих задач у загальному трекері — він відкритий для всіх. Час відповідей на листи — видно з копій у загальних папках. Кількість зустрічей і їхній результат — протоколи лежать у спільному диску. Я просто звела все разом.

Він знову подивився на папір.

— Це неточні дані, — сказав він.

— Це приблизні дані, — поправила вона. — Реальні, мабуть, ще гірші.

Пауза.

— Що ви пропонуєте конкретно?

Філомена відкрила другу сторінку — вона роздрукувала три. Завжди роздруковувала більше, ніж потрібно. Перша — проблема. Друга — аналіз. Третя — що можна зробити.

— Не звільняти всіх одразу, — сказала вона. — Це викличе паніку й погані статті в LinkedIn. Я пропоную місяць індивідуальних KPI. Хто справляється — залишається. Хто ні — розходимося. Чесно й прозоро.

Кирило взяв третю сторінку.

Знову читав.

Знову мовчав.

Він або зараз скаже «добре» або «до побачення». Третього немає.

— Добре, — сказав він.

Філомена не показала, що видихнула. Але видихнула.

— Я хочу бачити проміжні звіти щотижня, — продовжив він. — Кожен понеділок о дев'ятій. І якщо через місяць я не побачу результату — ми повертаємося до цієї розмови.

— Зрозуміло.

Вона встала, взяла свої папери.

— Коваль.

— Так?

Він не дивився на неї — знову в документи:

— Якщо хтось зі старої команди поскаржиться, що ви тиснете — я почую обидві сторони. Не тільки вашу.

— Справедливо, — сказала вона.

І вийшла.

Уже в коридорі вона зупинилася, притулилася спиною до стіни й закрила очі на три секунди.

Він погодився. Він просто погодився. Перший робочий день — ну, другий — і він дав тобі карт-бланш на зміну команди.

Або це пастка.

Або він справді бачить те, що ти показала, і хоче щось змінити.

Або пастка.

Вона відкрила очі, поправила піджак і пішла до свого стола.

Наступні два тижні були — складні. Це м'яко кажучи.

Філомена ввела KPI. Прості, конкретні, вимірювані. Не щось абстрактне типу «бути проактивним» — а конкретно: скільки задач закрито, скільки листів опрацьовано, який результат по клієнтах.

Реакція була — різна.

Андрій із IT прочитав умови, кивнув і повернувся до роботи. Оля з дизайну запитала одне технічне питання й теж кивнула. Ще кілька людей просто прийняли нові правила — мовчки, без зайвого.

Але інші.

Інга прийшла до Філомени наступного ранку з таким виразом обличчя, ніби збиралася оголосити їй вирок:

— Я хочу зрозуміти, що відбувається.

— Все написано в документі, — спокійно відповіла Філомена.

— Ти тут два дні, — Інга поклала руки на її стіл, нахилилася. — Два дні. І вже вирішуєш, хто тут відповідає вимогам?

— Я не вирішую. Цифри вирішують.

— Це Кирило Олексійович затвердив?

— Так.

Інга випрямилася. Щось промайнуло в її очах — Філомена не встигла зрозуміти що.

— Добре, — сказала Інга. І пішла.

От це «добре» мені не подобається. Зовсім.

На кухні стало холодніше.

Не буквально — кондиціонер працював так само. Але коли Філомена заходила, розмови ставали тихішими. Коли вона бралася за каву, хтось раптом згадував, що мав бути на зустрічі. Коли сідала за спільний стіл — поруч якось швидко звільнялося місце.

Вона робила вигляд, що не помічає.

Насправді — помічала. Просто що з цим робити, не знала. Вона завжди так — заходить у нове місце й примудряється стати незручною для тих, кому зручно нічого не робити.

Ти не подобаєшся їм, Філо. Ну й що. Тобі теж не потрібно подобатися всім. Тобі треба зробити роботу.

Андрій якось підсів до неї на обід — без запрошення, просто поставив тацю поруч і сів.

— Ти в порядку? — запитав він.

— Так, — сказала вона.

— Вони тебе ігнорують.

— Я бачу.

— Не ображайся на них, — він відкусив бутерброд. — Вони не злі люди. Просто злякалися. Тут довго все було інакше, і раптом з'явилася ти з таблицями.

— Я не ображаюся, — відповіла Філомена. І це була правда. Вона не ображалася. Вона просто... трохи втомилася. Бути новою скрізь — це завжди так. Завжди спочатку холодно.

— Знаєш, що цікаво? — Андрій глянув на неї. — Кирило сьогодні вранці запитав мене про тебе.

Філомена підняла голову:

— Що саме?

— Як ти вписуєшся в команду.

— І що ти відповів?

— Що ти не вписуєшся, — він усміхнувся. — Але, можливо, тут справа не в тобі.

Філомена трохи помовчала.

— Дякую, — сказала вона нарешті. — Це найчесніша відповідь, яку я тут чула.

Кінець першого тижня.

Вона сиділа за столом о шостій вечора — більшість уже розійшлася — і зводила проміжні цифри. Офіс був майже порожній, тихий, тільки десь у кутку ще клацала клавіатура — Оля, схоже, теж затрималася.

Філомена дивилася на екран і думала.

Результати поки що — середні. Деякі люди справді почали працювати інакше, як тільки зрозуміли, що їх бачать. Інші — ні. Інга здала звіт по клієнту Мороз із запізненням на три дні й із помилками. Марта не закрила жодної задачі з поставлених.

Через три тижні треба буде говорити з Кирилом. І, мабуть, пропонувати звільнення. А він може сказати ні. А може сказати так. А може...