Розділ 2. Офіс-зоопарк

Понеділок почався з того, що Базіль сів їй на обличчя.

Не зі злості. Просто він так робив щоразу, коли будильник не спрацьовував вчасно, а миска залишалася порожньою довше, ніж кіт вважав прийнятним. Базіль був рудим, товстим і мав абсолютно чітку життєву позицію: світ існує для його зручності, а Філомена — частина цього світу.

— Базілю, — промовила вона в подушку, — ти важиш п'ять кілограмів.

Кіт натиснув лапою на її щоку.

— Добре, добре.

Вона встала.

Сьома година ранку. Перший робочий день. Вона лягла о першій, тому що не могла заснути — лежала й думала про те, що її чекає, прокручувала в голові можливі сценарії, уявляла різні варіанти першого дня. Потім вирішила, що це безглуздо, і почала дивитися відео про котів у YouTube. Заснула о першій тридцять.

П'ять із половиною годин сну. Чудово.

Вона зробила каву — міцну, без цукру, тому що цукор це для людей, які ще не зрозуміли, що кава має смак. Стояла біля вікна, дивилася на вулицю, що прокидалася, й пила маленькими ковтками.

Що тебе чекає там? Незнайомі люди. Нові правила. Кирило Руденко, який дивиться на тебе так, ніби ти завдання, яке він ще не вирішив.

Нормально. Ти любиш завдання.

Вона вдягнулася — чорні брюки, біла блузка, сірий піджак. Нічого яскравого, перший день все-таки. Потім подивилася на себе в дзеркало, взяла червону помаду і все одно нафарбувалася.

Бо без неї якось не так.

Офіс зустрів її запахом кави й розмовами.

Не робочими розмовами — просто розмовами. Хтось обговорював серіал. Хтось розповідав про вихідні. Хтось сміявся над чимось у телефоні. Була дев'ята ранку, понеділок, і Філомена нарахувала щонайменше шість людей, які ще навіть не відкрили ноутбук.

Вона зупинилася посеред open space й озирнулася.

Велике приміщення, рядами столи, скляні перегородки, кілька переговорних кімнат збоку. Стандартний офіс. Нічого особливого.

Але люди.

Люди були — особливі.

Філомена дивилася й намагалася зрозуміти, що її бентежить. А потім зрозуміла.

Вони всі були... красиві. Не просто охайні й добре вдягнені — а саме красиві. Високі дівчата з ідеальним макіяжем. Хлопці з зачісками, що коштують більше, ніж її куртка. Всі — наче зі сторінки якогось корпоративного каталогу, де показують, як «мають виглядати успішні молоді спеціалісти».

Що це за місце.

— Ти нова? — хтось штовхнув її в плече.

Вона обернулася.

Чоловік років тридцяти, в окулярах, у сірому светрі — єдиний у кімнаті, хто виглядав як звичайна людина. Трохи розкуйовджений, з кавою в руці, з посмішкою, що здавалася справжньою.

— Так, — сказала Філомена. — Аналітик. Філомена.

— Андрій, — він простягнув руку. — IT. Ласкаво просимо до цирку.

— Цирку?

Він широко обвів рукою простір навколо:

— Ти вже помітила, що тут трохи... специфічна команда?

— Помітила.

— Звикнеш, — він знизав плечима. — Або не звикнеш і підеш через місяць. Попередній аналітик протримався три тижні.

Чудово. Дуже підбадьорливо.

— Чому?

— Кирило, — просто відповів Андрій. — Він складний. Але якщо ти переживеш перший місяць — далі простіше.

Він провів її до столу — невеликого, біля вікна, з новим ноутбуком і порожнім органайзером. Хтось поставив на нього маленький кактус. Філомена не знала, хто і навіщо, але кактус їй сподобався. Він теж якось виглядав тут зайвим.

Вона сіла, відкрила ноутбук, почала розбиратися з доступами.

І почала спостерігати.

До обіду вона зрозуміла кілька речей.

Перше: половина людей в офісі справді не працювала. Не в сенсі «працювала повільно» — а в сенсі «взагалі незрозуміло, що вони тут роблять». Інга — координатор проектів — за три години написала два листи й годину обговорювала з кимось манікюр. Марта з відділу клієнтського сервісу пила каву, фотографувала каву, викладала фото кави й знову пила каву. Двоє хлопців у кутку дивилися щось у телефонах і час від часу сміялися.

Друге: ті, хто справді працював, виглядали виснаженими. Андрій з IT постійно відповідав на якісь запити. Дівчина Оля з дизайну — маленька, з короткою стрижкою й вічно зосередженим виразом — не відривалася від монітора взагалі. Бухгалтерія в окремому кутку — двоє людей — теж постійно щось робили.

Третє — і найцікавіше: система звітності була побудована так, що побачити, хто реально працює, а хто імітує, було майже неможливо. Майже. Якщо не дивитися уважно.

Філомена дивилася уважно.

До обіду вона заповнила перший блокнот.

Це не просто неефективна команда. Це дорого. Дуже дорого. Рахувати скільки грошей іде на людей, що нічого не роблять — страшно навіть починати.

Вона подивилася на закриті двері кабінету Кирила.

Цікаво, він знає? Чи не хоче знати? Чи знає, але йому чомусь так зручніше?

Питань більше, ніж відповідей. Це завжди найцікавіше.

Опівдні вона пішла на кухню — взяти кави й хоч трохи відірватися від екрана.

На кухні вже сиділа компанія — три дівчини, схожі одна на одну, як копії. Всі з довгим волоссям, всі з ідеальним контурингом, всі з кавою в паперових стаканчиках із кав'ярні — не з офісної кавомашини.

Вони подивилися на Філомену.

Вона подивилася на них.

— Ти нова? — запитала одна — висока блондинка, здається Інга.

— Так.

— Аналітик?

— Так.

Вони переглянулися між собою якось — Філомена не зрозуміла як саме, але явно щось передали одна одній без слів.

— Зрозуміло, — сказала Інга й повернулася до своєї кави.

Філомена налила собі каву з кавомашини, взяла з вазочки одне печиво й пішла назад.

Зрозуміло. Що їм зрозуміло? Що я тут чужа? Це я сама знаю, дякую.

Вона сіла за стіл, відкусила печиво й знову відкрила блокнот.

Ні, серйозно. Що тут відбувається?

О третій дня двері кабінету Кирила відчинилися.

Він вийшов — у тому самому темно-синьому костюмі, з тією самою незворушністю на обличчі. Пройшов через open space, не дивлячись ні на кого конкретно, але Філомені чомусь здалося, що він бачить усіх і все.