Розділ 1.Перший день

Київ зранку пахне по-особливому.

Не так, як увечері — коли місто видихає денну втому й пахне смаженим м'ясом із ресторанів, вихлопними газами й чиїмось парфумом у метро. Зранку — інакше. Волога бруківка, кава з маленької кав'ярні на розі, де бариста вже третій рік дивиться на Філомену так, ніби збирається запропонувати їй руку й серце. Хліб із пекарні. Перші машини. Голуби, яким байдуже абсолютно на все.

Філомена любила цей час.

Не тому, що була жайворонком — Боже, ні. Вона ставала людиною десь після другої кави. Просто зранку місто ще не встигло стати собою. Ще не наповнилося людьми, що поспішали кудись із виразом «я дуже зайнятий і дуже важливий». Ще можна було йти й не штовхатися.

Вона йшла по Хрещатику й думала.

Точніше — намагалася не думати. Але думки лізли самі.

Співбесіда о дев'ятій. Зараз вісім сорок п'ять. Нормально. Є час. Не панікуй. Ти не панікуєш. Це просто прискорений пульс від кави. Точно від кави.

Каштанове волосся розвівалося на вітрі — вона забула зав'язати, хоча збиралася. Куртка застебнута не на той ґудзик, але перестібати вже ніколи. Сумка важка — ноутбук, два блокноти, планшет і якийсь дивний запасний зарядник, що вона кидає туди вже рік, але жодного разу не використала.

Зупинилася біля вітрини магазину. Подивилася на своє відображення.

Двадцять шість років. Сто шістдесят чотири сантиметри. Каштанове волосся, що живе своїм окремим життям і ніколи не слухається. Очі карі, трохи великуваті — мама казала «виразні», однокласники в школі казали «як у жабки», Філомена давно вирішила, що виразні звучить краще. Ніс звичайний. Щоки — є. Не модельна зовнішність, але й не страшна.

Головне — помада.

Яскраво-червона. Єдина річ у її образі, яка кричала «я тут, і мені є що сказати». Вона фарбувала губи червоним із сімнадцяти років. Не тому що це красиво — хоча й так теж. А тому що з червоною помадою якось легше дивитися людям в очі.

Добре. Виглядаєш нормально. Іди вже.

Бізнес-центр «Сіті Тауер» вона знайшла одразу — скляна башта, що відбивала небо й сусідні будинки. Біля входу стояв чоловік у костюмі й говорив по телефону так голосно, ніби телефон був у Харкові. Двері відчинилися автоматично, випустивши назустріч теплу хвилю з ароматом кондиціонованого повітря й чужих парфумів.

Усередині все блищало.

Мармурова підлога. Рецепція з дівчиною, що посміхалася так, ніби посмішка була частиною уніформи. Люди в костюмах ходили туди-сюди з виразом людей, яким ніколи.

Філомена підійшла до рецепції:

— Доброго ранку. Мені до пана Руденка. Філомена Коваль, дев'ята година.

Дівчина перевірила щось у комп'ютері:

— Дев'ятий поверх. Ліфт прямо.

У ліфті Філомена ще раз подивилася на себе в дзеркальні двері. Поправила піджак. Провела язиком по зубах — помада? Ні, нормально.

Ти аналітик. Ти знаєш, що робиш. Ти готувалася до цього. Ти подивилася всі відкриті дані по компанії, прочитала три статті про Руденка, знаєш їхні показники за останні два роки. Ти — найпідготовленіша людина на цій співбесіді.

Просто не ляпни щось зайве. Ти любиш ляпати зайве.

Дев'ятий поверх.

Двері з написом «Кирило Руденко, Генеральний директор». Вона постукала двічі. Рівно. Не надто тихо, не надто голосно.

— Заходьте.

Голос був низький. Короткий. Без жодного запрошення в інтонації.

Філомена зайшла — і зупинилася на секунду.

Кабінет був великим. Панорамні вікна на все місто, сонце б'є прямо в очі. Меблі темні, суворі. На стінах — ніяких мотиваційних постерів, дякувати Богу, просто кілька абстрактних картин у рамках. На столі — стопка документів, ноутбук, чашка кави й жодної зайвої речі.

За столом сидів він.

Філомена побачила його — і щось у голові тихенько сказало о.

Не вголос. Просто — о.

Кирило Руденко виявився не тим, що вона уявляла. Вона чомусь уявляла типового власника бізнесу — товстуватого, з годинником за пів мільйона, що компенсує комплекси. Але цей — ні.

Він був високим, це відчувалося навіть у тому, як він сидів. Темне волосся, коротко підстрижене, без жодного гелю. Різкі риси — ніс прямий, щелепа тверда, брови темні й трохи нахмурені, ніби це їхній звичайний стан. Очі — темно-сірі, майже чорні в цьому освітленні — дивилися на неї так, ніби вже прийняли рішення й просто чекали, поки вона скаже щось, що підтвердить або спростує.

Костюм темно-синій, ідеально сидить. Краватка відсутня — ґудзик розстебнутий. Маленька деталь, яка чомусь зробила його більш живим, ніж усе інше.

Стоп. Ти прийшла на співбесіду, Філомено, а не розглядати людей.

Вона підійшла до столу, простягнула руку:

— Доброго ранку. Філомена Коваль.

Він потиснув її руку — коротко, впевнено — і кивнув на крісло:

— Сідайте.

Вона сіла.

Він подивився на неї — секунду, не більше — і знову в документи.

Філомена чекала. Мовчання тягнулося. Вона завжди ненавиділа це — коли люди навмисно мовчать, щоб змусити тебе нервуватися. Класична техніка. Вона знала про неї. Але все одно подіяло, тому що вона людина, а не робот.

Не говори першою. Зачекай. Ти можеш почекати. Ти дуже терпляча людина.

Вона протрималася рівно двадцять секунд.

— Ви до кого? — раптом спитав він, не піднімаючи голову.

Філомена здригнулася:

— Вибачте?

— Ви до кого прийшли? — він нарешті подивився на неї. — Тому що у нас немає вакансії аналітика.

Що.

— Є, — вона спробувала звучати спокійно. — На сайті висить уже три тижні.

— Ми закрили три дні тому.

Три дні. Три дні тому. Вона перевіряла вчора ввечері.

Добре. Спокійно. Це просто непорозуміння. Або не непорозуміння, і тоді це катастрофа, але поки що — спокійно.

— Тоді вибачте за незручності, — вона взяла сумку, поставила на коліна. — Але поки я вже тут — можна дві хвилини?

Він подивився на неї.

— Навіщо?

— Тому що я підготувала аналіз вашої компанії. Не для того, щоб вразити на співбесіді — просто мені стало цікаво, поки я готувалася. І там є кілька речей, які... — вона зупинилася, вибираючи слово, — які можна покращити.