Запис 10. Останній.

Плинність буття... Течія часу... Щось, що закінчується на "ття"... Може, "каяття"? Ні, каяття - не про мене... Що ще?.. "Закриття", "прожиття"... Ні... Такий собі з мене поет, звичайно...

- Тім хороший! - та хороший-хороший... Навіть, якби у мене і був хист до поезії, а його у мене - нуль, ніхто б мені подумати не дав... 

Щось не спокійний останніми днями Тимофій. Ще й просвітлень давно не було... Хоч би поглянув хтось на нього... Та, хто погляне?... Клянусь, за весь час, що я тут провів я не бачив жодного лікаря. Навіть дивно яким чином вони викручуються. Ні, це зрозуміло, що я та Тимофій тут надовго, а можливо, безповоротньо... Та мав би бути хоча б щотижневий обхід... Не зрозуміло... 

Аж раптом Тимофій замовк.

- Ну, привітики, хлоп`ята. А ось і Тимофій. - трясця! От хто мене за язик тягнув?

Я намагався не слухати, та й в уже знайомому діалозі нових деталей не було. Я не зовсім розумів, як Роман вибирає час для цих "відвідин" та чим керується. Зараз ніч, це однозначно. Тобто ця наволоч вибирає, доки він один на зміні? Чи доки він на зміні з тим, хто має відсоток? 

І тут вже знайомий скрегіт обірвав щось всередині... Стислося і заніміло... Я намагався... Я з усіх сил намагався не слухати, стримуватись... Я чесно намагався... І навіть зрадливе серце вже не підводило - навіть втратити свідомість, як минулого разу не виходило... І...

- Ні... Тім не знає... Тім не знає... - проскиглив Тимофій... Я... стільки років! Я... Не можу, я поклявся.

Гуп. 

Для чого це все? Для чого, якщо мій дар не приносить нічого окрім страждань...

Срегіт, гупання.

І один всхлип.

Ні... Ні... Все! Треба думати! Треба думати! Не можна слухати!!! Не можна...

Але якийсь хрип став останньою краплею... Я більше не міг стримуватись. Я встав з чітким і безповоротнім наміром захистити Тимофія. Я зможу. Я втримаю все під контролем. Я знищу цього виродка. Я зможу. Я... Знищу Романа! Знищу... Захищу....

Та правда в тому, що я продовжував лежати... І все що міг - слухати... І всхлип... Вже мій... Застряг в заледве рухомих грудях, що могли лише дихати. Очі дивилися в стелю. І скільки б я не намагався - все що вони могли... Це плакати. Стеля стала мутною. Сльози не падали. Вони збиралися в кутиках очей. І я безпорадно в них тонув. Вже навіть стелі не видно за цією пеленою... Чути лишень, як на сусідньому ліжку...

Я протримався стільки років... І стільки років зміг втримати в своєму мозку цю ілюзію... Що приховувала лише від мене: мою безпорадність, мою нікчемність, повну і тотальну незначущість... Моє інвалідство, мою недієздатність... Стільки років... Стільки років... Сльози вже стікали, не поміщаючись у впадинах моїх, колись симпатичних очей... І я вже не знав за чим я плачу. За втраченою можливістю, коли мені пропонували відключити апарати життєзабезпечення, коли я був ще від них залежний... Чи за своїм життям, чи за Тимофієвим... становищем... Чи чому я плачу? Тому що не можу допомогти? Чи тому що цей милий хлопчина повністю знищив мій самообман, що я плекав роками? 

Почуття змішалися, змішалися і сльози. І навіть на повноцінний, нормальний, людський плач я був не здатен... 

Який же я егоїст... Плекати жалість до себе, коли поруч... Ах... 

- Марк плаче. - хлюпнув жалісливо Тимофій...

А? Уже все? 

- Сльози. - констатував свої спостереження мій сусід...

Тимофій заліз на мене уже звично і став витирати сльози. І щойно волога пелена перестала мені так нещадно затуляти обзір, я побачив Тимофія... Хоч на язик вперто лягало - Тимофійчик. Хоча... На який язик? Всього лиш у думках вертілося... 

- Маркові сумно... - сльози Тимофія капали на моє обличчя. - Тім... не знає... Не знає... 

Ох, ну не плач так гірко... Хоча, поплач. Поплач за нас двох, раз можеш... 

- Тім не знає... Марк не спить - Марк солоний. - і його слова, звично божевільні, мали сенс, відомий лиш йому, та свідкам, що могли зрозуміти про що мова... Не сумнівайся Тимофій, ти ні в чому не винен. Це не твоя вина. Таке життя... 

Тимофій, від душі оросивши моє обличчя, ліг на мої груди, зіщулившись особливо щільно, та в компактній позі намагався заснути, здригаючись від затяжного плачу, що майже минув... 

Що ж... Хоч за щось варто себе похвалити. Втримати ілюзію власної значущості протягом кількох років у моєму нікчемному стані - не аби яке досягнення... 

Як же жити далі? 

Тимофій спав, з усіх сил притискаючись до мене, шукаючи розради в єдиній живій істоті поруч, нехай і нікчемній.

Я усміхнувся. В душі, ясна річ. А ця ілюзія не така вже й погана - ілюзія, що я потрібен комусь... Комусь сонячному, лагідному і такому беззахисному... І нікому не потрібні сльози знову стали заливати мої очі - одне з того, чим я так дорожу в своєму житті... 

Навряд ця ілюзія протримається довго... Та не засуджуйте. Ви, мої уявні слухачі. Дозвольте мені цю слабкість. Я теж людина... Я теж хочу любити... 

І єдине, чого мені так хотілося - приголубити цього нещасного хлопця у мене на грудях, погладити влосся - втішити... І... моя рука сіпнулась від цього імпульсу...

Та ви жартуєте... Це моя чергова фантазія не більше... Чергова ілюзія.

Я знову спробував. Так. Все так і є. Мені здалося. Все, як завжди. Я. Стеля, котру майже не видно за пеленою сліз. Тимофій, що втомлено сопе та здригається, й давить на мене своєю вагою... Думки...

Думки. Про що це я? Я, власне, думав, що повинен бути тут. Адже... Я потрібен йому. Моєму сусіду. Так уже сталося, розумієте, він... не пощастило йому. З здоров`ям та обставинами. Й так уже сталося, що єдиний, хто в нього є - це я. Так, все вірно. Я з тугою, болем, якоюсь ніжністю, що здавалося уже й розучився відчувати - думав про дитину у тілі дорослого, що спав прямісінько на мені. Й цей порив - погладити його знову з`явився... Й рука смикнулась.