Запис 3

- Я давно не приходив. Вибач.- брат поставив корзину з фруктами на тумбу. Не має значення - їх все одно забере санітарка. Або мед сестра. Я не їм уже... Довго. Ні, справа не в тому, що не можу. Я можу. Просто боюсь втратити контроль.

Брат присів на стільчик, попередньо поставивши його поруч з ліжком. 

- Лікарі кажуть, що ти чуєш, що тобі говорять...- звісно чую. Що за питання? Хоча чому я дивуюсь? Всі вони думають, що я нічого не можу.

- Тож я вирішив, що краще попередити тебе про зміни... Аби це не стало сюрпризом... - брат зітхнув. - Сподіваюсь ти мене й справді чуєш, і я не говорю сам із собою... - брат стиснув перенісся і спробував привести думки до ладу. Я спробував не втручатись у роботу його мозку, зосереджуючись на тому, аби нічого не робити.

- Словом, у нас скрутні часи. Ми знайшли программу, для таких проблем... Як наша. - який брат делікатний. Я його таким не пам'ятаю. Відколи це? - Там території менші, немає парку, і їдальня без ремонту. Ліжко ми купимо. Харчування... Тебе теж не цікавить. Словом... Держава дає субсидії для утримування хворих в тій лікарні. Тому. Тому ми прийняли рішення тебе перевезти туди. - ніби на одному диханні випалив брат.

Зробив паузу. Подумав.

- Але якщо тобі стане краще... Ми обов'язково щось придумаємо. А ліжко купимо у нову лікарню таке ж зручне, як це. - виправдовувався брат.

Повідомивши цю новину, сказати він нічого більше не зміг. Він по життю був завжди скупим на слова. З його боку це вже була цілісінька промова... Мабуть, і справді тренувався. Віддаю належне.

Тож скупо попрощавшись, брат пішов. 

Хех. Завтра переїзд. Буде дуже складно зберігати спокій і не робити нічого.