Проект №001 «котофей"

Проект №001 «Котофей"

Я стояв на причалі і дихав свіжим морським повітрям, після четвертого келиха місячного вина це міні було потрібно. Я взагалі то не зловживаю алкоголем,  можливо саме тому мене розносить вже після кількох келихів, пам’ятаю в останнє я трохи перебрав і прокинувся у комірчині зі швабрами в чому мама народила, я досі не можу точно згадати всіх подій що призвели до такого казусу. Зате колеги на роботі досі кепкують з мене дражнячи фотографіями з моїм голим задом. От цього разу я вирішив тримати себе в руках, та коли відчув що кімната стала кружляти сама по собі зрозумів що здаю позиції, і от я тут. В голові ще паморочилось тож повертатись в лабораторію я не поспішав.

Вся наша команда святкувала успішне завершення дослідження, ми протягом п’яти років шукали ліки від Венеріанської лихоманки, на яку часто хворіли переселенці на Венері. І от ми це зробили, я був дуже гордим за себе і свою команду, це було друге за величиною наукове досягнення в моєму житті, після того як я винайшов, років із двадцять тому, спосіб подовжувати людське життя в тричі, методом трансформації певних елементів в генетичному коді людини.

Я міг без лишньої скромності називати себе Професор Куртізовський, от тільки всі довкола, навіть молоді студенти що приходили на практику називали мене не інакше як Професор Котофей. І все через один з моїх перших наукових проектів, який я подав на розгляд в університетський конкурс для молодих вчених, ще в свій перший рік навчання. Я тоді провів експеримент з заміною певних елементів в коді ДНК кішки, на відповідні елементи з ДНК людини. Пам’ятаю за моїми розрахунками мала вийти  істота що виглядала б як звичайний кіт, але була б здатна мислити і розмовляти як людина. Результатом експерименту стало шестеро кошенят, що вирізнялися гострим розумом, і могли вимовляти окремі слова чи навіть короткі речення. Та я тоді був молодим і самовпевненим, хотів всім довести свою геніальність, і я поспішив подати свій проект на університетський конкурс. Журі конкурсу одразу поставилось до мене скептично, решта учасників були від мене старшими років на три, тож мене вважали таким собі незрілим курчам що уявило себе дорослим півнем і пхається туди куди не слід. І я справді не розумів тоді багато чого, не розумів що мої кошенята ще були не готові для такого конкурсу, не розумів що потрібно знати коли визнавати поразку а коли боротися до останнього. Тож коли деякі члени журі почали відкрито насміхатися з мене і мого проекту я вибухнув і наговорив багато зайвого. Пам’ятаю професор Шміль, голова журі конкурсу сказав, коли я трохи заспокоївся:

— Юначе, почесне звання Професор не дають кому попало, задля нього потрібно багато працювати і викладатися на повну! А ви принесли нам, нехай цікавий, та не закінчений проект, який ми навіть не можемо оцінити як слід, бо тут іще попереду дуже багато роботи. Такою роботою ви виражаєте зневагу до інших учасників конкурсу, які працювали роками над своїми проектами. Та навіть якщо не зважати на все це, ваш проект просто безглуздий і не має ніякої цінності для людства, це просто марна трата часу.

Коробку з кошенятами забрали і відправили до інших провальних проектів, і як я потім дізнався, які потім викинули на смітник. Але наступного для після конкурсу я прокинувся знаменитим, ще б пак першокурсник що смів сперечатися з найшановнішими професорами, не тільки нашого університету але й світу. Хтось почав називати мене Котофей, так першим назвав мене Професор Гамільтон, що більше всіх критикував мій проект. Кличка швидко прижилася, і тепер багато хто з моїх знайомих навіть не знає хто такий професор Куртізовський, бо знають мене за студентським прізвиськом яке неначе приклеїлось до мене.

Я глибоко вдихнув свіжого морського повітря, в голові трошки прояснилося, і я подумав як добре що моя лабораторія розташовувалася на березі Моря Дощів, тож вийшовши з великої скляної будівлі в три поверхи, мені не довелось надто далеко йти, щоб провітритись. З лабораторії лунала гучна музика і сміх співробітників, та я не поспішав повертатись, я прийшов на дерев’яний причал і сів на край звісивши ноги до прозорої блакитної води, що сьогодні була спокійна, тож я легко міг роздивитись дрібні камінці і ракушки на дні. Відкинувшись на спину я став розглядати зоряне небо, зірки сьогодні особливо яскраво світили, і на небі не було ні однієї хмаринки.  В такі дні можна було побачити землю, та схоже сьогодні місяць повернутий іншим боком до землі.

Лежачи так я задумався чи міг хтось  ще якихось сто років тому подумати що колись люди будуть жити на Місяці і Венері, а польоти між планетами взагалі були науковою фантастикою. А тоді виникла  проблема перенаселення землі, почали розроблятися різноманітні проекти і плани з вирішення проблеми, одним з таких стало  заселення сусідніх планет. Та дальше теорії ці проекти не йшли поки якийсь розумник ботанік не виростив декілька видів рослин здатних рости на поверхні місяця. Були це трав’янисті рослини і бур’яни що швидко ростуть тож за кілька років весь місяць зазеленів. А завдяки створеним новим швидкісним космічним кораблям, на поверхню місяця було доставлено багато льоду із Плутона. Лід танув випаровувався і ще через кілька років навколо місяця утворилася атмосфера і його стали поступово заселяти переселенці із землі. Подібним шляхом пройшов етап терафрормування і заселення Венери. Також планувалося заселити Марс, ця планета була першою на черзі, але як вчені не старалися в них нічого не вийшло, було виведено декілька рослин і водоростей здатних рости на поверхні марсу, та за підрахунками мало пройти декілька століть перш ніж планета стане придатною для життя. Тож Марс стали використовувати для інших цілей, навчені тяжким досвідом забруднення природи Землі, люди стали оберігати дві нові планети, тож Марс було перетворено на великий смітник, куди скидали відходи з усіх планет.