ПРОДАЖНИЙ СВІТ

                        Вячеслав Мірошніков

             ПРОДАЖНИЙ СВІТ

Вітер, що ніс прохолоду з півночі, розбивав краплі дощу об тіло Федора, який стояв навколішки, в одних лише штанах. Час від часу хрестячись, він щось пошепки промовляв і підносив руки до неба, ніби благав у небес прощення й допомоги.

Підвівшись на ноги, Федір знову пішов уперед, вдивляючись у вершину гори, де стояв старий дуб, розкинувши свої довгі гілки в різні боки. Пройшовши метрів чотириста, він зупинився й знову опустився навколішки. Вийняв скалки з п’яти, перехрестився, прошепотів молитву — і знову підвівся. Він ішов до дерева так, як ідуть по відповідь, якої бояться почути.

Коли він наближався до самої вершини, дощ припинився, а вітер лише посилився. Холодний потік повітря обдав його тіло, і Федір відчув, як неприємний дриґ пробіг шкірою. Йому було холодно й моторошно, мокрі, остиглі штани липли до ніг, ще більше підсилюючи відчуття холоду.

Зупинившись біля невеликого крутого урвища, над яким нависали величезні гілки старого дуба, Федір упав навколішки і, перехрестившись, знову прочитав молитву подумки. Над ним височів старий дуб — величний, гідний, древній. Здавалося, він знає те, чого не знають люди.

Цього разу Федір не піднімав рук угору, а лише розвів їх у боки, вказуючи пальцями на два села по різні береги невеликої річки.

З одного боку — Градичі.

З іншого — Вільне.

— Ти мене почув? — запитав він небо, спостерігаючи, як швидко розходилися дощові хмари.

За ними з’являвся цілий світ зірок, що своєю далекою, холодною висотою відкривали безліч незвіданих яскравих точок. На одній з них мав бути Той, хто знає правду і може дати відповіді на запитання. Здавалося, зорі бачили все. Вони дивилися холодним, вічним мовчанням — вони бачили війни, поділ землі, людські долі, що забували про святість — заради влади, заради грошей.

Це місце показав йому батько, коли Федорові було тринадцять років. Саме батько навчив його тим молитвам і тому смиренню, з якими слід підніматися на цю гору до старого дуба.

— Тут не просять багатства, — сказав тоді батько. — Тут просять лише правди.

— Я прийшов до Тебе з питанням, на яке хочу отримати відповідь, — промовив Федір. — Чому люди з Градичів хочуть знищити Вільне? Чому їм мало своєї землі, своїх домів, своєї влади?

Несподівано вітер стих, але, попри цю тишу, гілки дерева затремтіли, а краплі, що спадали з листя, окропили його шкіру приємним теплом.

Федір дивився на обидва села, намагаючись знайти найкоротші слова, щоб вкласти в них суть свого запитання й отримати правильну відповідь.

— Спочатку правитель Градичів ділив слово. Потім — річку. Потім — землю. Потім — людей. Він забирає й руйнує домівки, родини живуть у страху. Він забув, що все це — тимчасове. Він забув, що ми — люди. Старий правитель Градичів вирішив, що влада дає йому право вирішувати, кому жити, а кому зникнути. Він хоче стерти Вільне лише тому, що люди там живуть за своїми законами і не схиляють голови.

Листя над Федором зашуміло, і він одразу підняв голову, спостерігаючи, як з-поміж гілок з’являється безліч грошей, що сипалися на нього суцільним потоком. Здавалося, ще трохи — і його засипле шелестким папером просто на цьому пагорбі. Але гроші одразу зникали, щойно торкалися його тіла чи землі.

— Невже смерті людей і цілих родин наших сіл менш значущі в цьому світі, ніж ці паршиві тимчасові папірці й влада? Невже людське життя не має права на мирне існування? На незалежність і щастя? Невже в цьому світі гроші й вплив вирішують так багато?

Федір побачив, наскільки більше грошей з’явилося над його головою після цих слів. Вони суцільним потоком падали вниз, закриваючи йому небо й дерево.

— Влада осліпила його, а гроші довели до божевілля. Він більше не бачить людей — він бачить лише цифри, страх і підкорення. Гроші й багатство зробили його хворою людиною! — продовжував Федір, відчуваючи, як паперових купюр стає дедалі більше, — усе це кровопролиття заради влади, що народжує гроші, і грошей, що народжують владу. Чи можна це зупинити?

Після останнього запитання несподівано для нього гроші зникли, і він знову сидів під самотнім, величезним і старим дубом, відчуваючи, що намацав певну нитку, за яку варто вхопитися й поставити наступне запитання.

— Отже, можна? — прошепотів він у порожнечу. — Треба лише піти до можновладців і попросити? Попросити повернути те, що вони вважають своїм?

Він подивився на села по обидва боки річки, і голос його затремтів.

— Скажи мені, чи можуть правитель і народ Градичів почути голос жителів Вільного?

Федір замовк. Вітер стих. На мить усе стало настільки тихо, що він чув, як крапля падає на листок.

— Невже це можливо… — він підняв погляд до дуба й голосно вигукнув: — Домогтися справедливості? Повернути людям те, що належить їм за правом народження? Знайти шлях до миру? Чи все це — лише мрія?

У цю мить Федір мимоволі заплющив очі від несподіванки.

На його голову й тіло знову полетіло величезне число грошових купюр, які, як і раніше, зникали при першому дотику до тіла чи землі. Він заплющив повіки, намагаючись зосередитися й зрозуміти, як можна змінити цей продажний, безжальний і вбивчий світ, знайти потрібні слова для наступного запитання.

— Так, за свободу й незалежність завжди доводиться боротися, — тихо прошепотів Федір. — Жоден божевільний правитель не відмовиться від своєї влади добровільно — доки йому не вкажуть на його справжнє місце. Доки йому не нагадають, що влада не дає права вирішувати людські долі, а гроші не роблять його богом.

Федір зрозумів: світ хворий не річкою, не кордоном і не різними законами.

Він хворий тим, що влада й гроші зробили людей божевільними — і змусили їх повірити, що чуже життя можна купити або знищити.

Федір кілька разів перехрестився і знову почав пошепки промовляти молитви, піднісши руки до неба. Він думав, як можна виправити цей світ, і з кожною його думкою грошей ставало дедалі більше. Вони народжувалися з порожнечі, падали важким, нескінченним потоком і, торкаючись землі чи його тіла, одразу зникали, залишаючи по собі тривогу, втому й глухий біль.