Частина 4. Людина з гарною душею, або Пригода через дорогу

На сьомий день, стоячи біля вікна з кавою, Максим її побачив.

Вона стояла на тому боці вулиці — спиною, знову спиною, о Господи, ця спина... І щось робила. Максим примружив очі.

Поряд із нею тинялась бабуся з кошиком, явно розгублена на перехресті, де зелений сигнал горів якихось дві секунди, а потім натовп машин відновлював свій агресивний натиск. 

Дівчина взяла бабусю за руку — просто взяла, без жодних прелюдій, перекинула пучок моркви в інший бік — і повела через дорогу з виглядом людини, для якої це так само природно, як дихати.

Максим опустив чашку.

Він ще не знав, що буде далі, але серце чомусь зробило якусь дурну річ — просто теплішало і все.

Потім дівчина нахилилась до чогось біля паркану. Максим ще більше примружив очі — і побачив коробку. Картонну коробку, з якої на світ дивились три пухнасті вухастики. 

Кошенята. Мабуть, хтось підкинув уранці, поки місто ще не прокинулось. Вона дістала одне кошеня, поклала за пазуху, потім друге, потім... задумалась над третім — явно прораховуючи кількість кишень і пазух у власному одязі — а потім просто сунула його в пакет з морквою. Кошеня визирнуло звідти з виразом істоти, яка не розуміє, як так вийшло, але вирішила не скандалити.

Максим поставив каву. Він іде. Просто зараз, виходить і вибачається. Ця людина — хороша. Очевидно хороша. Просто з алергією або ще чимось. Таке буває.

Він збіг сходами, вилетів на вулицю — і зупинився перед проспектом.

Червоний.

Він потупцяв. Глянув на дівчину — вона копалась у сумці, мабуть шукала щось для кошенят. Ще хвилина, і він встигне.

Зелений. Максим кинувся через дорогу.

Першу половину він перетнув на ура. На другій половині, в той момент, коли він вже бачив, що зараз підійде і скаже — сигнал знову перемкнувся, і звідкілясь матеріалізувалась колона маршруток, тролейбус і вантажівка з написом "Хлібозавод", які рушили всі одночасно з наполегливістю гладіаторів, що рвуться на арену.

Максим завмер на розділовій смузі між двома потоками, охоплений вихлопними газами і власним відчуттям комічного. Навколо ревіли двигуни. Він стояв як острів посеред асфальтового моря — самотній, розпатланий, у домашніх капцях, які знову забув перевзути — і чекав.

Коли потік нарешті вщух і він добіг до тротуару — дівчини вже не було. Жигуль стояв, рупор мовчав, на лавці лежав самотній пучок петрушки, який вона, мабуть, не помітила. І одне кошеня вилізало з-під паркану. Схоже, цей втікач зміг прослизнути повз її увагу.

— Тьху, — сказав Максим і підняв кошеня.

Кошеня подивилось на нього, як на нову маму, і поспішило висловити радість сімейного возз'єднання найдоступнішим способом - обпісявши новоспеченого.