Частина 2. Вид ззаду, або Теорія відносності краси

Він вийшов на вулицю — і завмер.

Поряд зі старим радянським жигулем, до даху якого хтось прикрутив саморобний рупор, стояла дівчина. Спиною до нього. І ця спина, треба сказати, заслуговувала окремого поетичного твору — можливо, навіть оди в кількох частинах із передмовою. Темне волосся зібране в недбалий хвіст, легка сукня кольору неба, і постать — та, яку скульптори тисячоліттями намагаються відтворити в мармурі, але тут мармур, безперечно, програє.

Максим моргнув. Потім ще раз. Потім згадав, навіщо взагалі вийшов — і трохи засоромився власного плану говорити комусь "теплі" слова про тишу.

Хоча... може, не варто грубіянити. Людина просто працює, торгує морквою, намагається заробити на хліб. Або на наступний урожай моркви. Він підійде, тихенько попросить зменшити гучність. Ввічливо. Навіть привітно. Може, посміхнеться.

Максим розправив плечі, провів рукою по волоссю — і в цей момент зрозумів, що не причесався. Ну і нічого. Він і без того виглядає... він не закінчив цю думку, бо чесність із самим собою о сьомій ранку — надто велика розкіш.

— Вибачте, — почав він якомога приємнішим голосом, — чи не могли б ви...

Дівчина обернулась.

Максим замовк.

Потім зробив крок назад.

Потім ще один.

Обличчя торговки морквою нагадувало інсталяцію сучасного мистецтва на тему "Що буде, якщо вулик бджіл переплутає адресу". Воно було опухле, червоне, вкрите плямами різних відтінків малинового — і в цілому справляло враження, що людина або щойно перемогла в боксерському поєдинку, або програла, але в обох випадках не без пригод. Очі на тлі цього полотна визирали маленькі й ледь помітні, як дві родзинки в кексі, що вийшов не дуже.

— Ну? — сказала вона. — Берете?

Максим раптом виявив, що весь його словниковий запас скоротився до трьох літер і звуку "е-е-е".

— Я б... е... — Максим геніально продемонстрував усе багатство рідної мови. 

Дівчина подивилась на нього з терпінням досвідченого вихователя дитячого садка і по буквах відповіла:

— Я-б-л-у-к нема! Але морква є, буряк є, петрушка є! Свіже, з городу! — вона тицьнула в нього пучком оранжевого коренеплоду так, що він ледь не потрапив Максиму в ніс. — Чому прийшли, якщо не купувати?

— Я... власне... ви кричите дуже голосно, — видавив Максим, намагаючись знайти хоч щось нейтральне, куди дивитись, але вулиця в цьому плані виявилась немилосердною. — Люди сплять...

— О сьомій ранку?! — вона подивилась на нього так, ніби він щойно повідомив їй, що Земля пласка. — Сьома ранку — це вже майже обід! Пів дня пройшло!

"Пів дня", — похоронно подумав Максим.

— Ви, мабуть, неодружений ще, — вона перейшла в наступ із тактикою, яку можна назвати "психологічна атака через демографію". — Ось як одружитесь — будете о п'ятій вставати і не скаржитись. А поки що — берете моркву?

— Ні, дякую, — сказав Максим із залізною твердістю людини, яка повністю розгублена.

— Даремно! Вітамін А, бета-каротин, клітковина! — вона видала цей список із таким запалом, ніби зачитувала обвинувачення. — До речі, телефон є?

Максим смикнувся.

— Є...

— Дайте номер. Я наступного разу напишу — скажу, коли приїду. Щоб морква свіжа була, не залежана.

Максим відчув себе людиною, яка прийшла скаржитися на шумних сусідів, а за п'ять хвилин вже оформлює кредит.

— Я... ні, дякую, — Максим почав відступати з виглядом людини, яка випадково зайшла не в ті двері і тепер намагається зробити вигляд, що так і було задумано.

— Як хочете! — крикнула вона вслід. — Але морква справді гарна!

Максим майже біг до під'їзду. За спиною знову загримів рупор:

— Морква! Продаю моркву! Солодка морква!

Він зачинив за собою двері і пообіцяв собі більше ніколи не виходити на вулицю без попередньої психологічної підготовки.