Продавець мушель

Цикл: Білий Смокінг

Ця історія сталася  в одному метро.
Біля входу в маленький тунельчик, який виводив до поїзда, біля стіни сидів на маленькому розкладному стільчику дід, біля нього стояв маленький столик, на якому в рядочок були розкладені різні морські мушлі.
А поряд стояла табличка:
"Допоможіть зібрати на лікування онучки. Покладіть будь-яку суму і візьміть одну з моїх мушель на знак вдячності". 
Люди сновигали довкола столика як річка, проте до старого підходило лише кілька людей. Одні клали незначну суму і брали найгарнішу мушлю, інші просто читали табличку та розвертаючись йшли, деякі фиркали та навіть присоромлювали діда за таку брехню та наживанню на довірі доброчесних людей і лише частка з них, справді кидали гарні суми та брали мушлю, або просто клали гроші і йшли. Старий не бачив всіх тих людей, лише їхні ноги. Весь час він сидів з опущеною головою, та з сумним обличчям щось обдумував. Він боявся, боявся дивитись в їхні очі. Проте все одно він подумки дякував будь-кому, хто до нього підходив.
І ось між всіма тими ногами, які розминалися та проходили біля столика, біля нього зупинились пара білосніжних туфель та такі ж білі штани, поряд біля них виднілася така ж біла тростина.
Фігура затрималась, вочевидь обдивлялася асортимент та читала табличку. 
Дід знову відсторонився та відвів погляд на підлогу. 
І тут він почув ніжний заспокійливий голос, та питання, яке він раніше не чув. 
- Що з вашою онучкою?
Дід хотів був поглянути на чоловіка, проте не зміг. Він ще сильніше опустив голову та зімкнувши долоні, нервово крутив великими пальцями. 
- Вона не ходить. Потрібна дороговартісна операція на хребті та реабілітація. В сім'ї немає таких великих грошей, тому я вирішив…. просити допомоги в людей, продаючи свої мушлі. 
- Давно вона не ходить? 
- Вже… - старий ковтнув. - Другий рік. А їй всього тринадцять, тільки й те й роби, що бігай, стрибай та гуляй з подружками, - старий витер долонею сльозу та нервово здихнув. 
- Як це сталося? 
Дід уривчасто вдихнув, ніби щось згадав. 
-    Вибачте… я не…
-    Скільки суму та страждань, - промовила фігура. - Ви звинувачуєте себе. 
-    Так, - сказав автоматично дід, та зрозумівши, що сказав, одразу замовк. 
Він вперше підняв втомлені очі на співбесідника. Він хотів дізнатися хто це такий. Глянувши на чоловіка, він здивувався. Не лише штани були повністю білосніжними, це був повністю білий костюм, з великим білим циліндром, а головне, на обличчі була біла маска з чорною усмішкою. 
- Чому ви в масці?
- На жаль я не можу вам відповісти пане Фредерік.
- Звідки ви...
- Чому все ж таки, ви себе звинувачуєте? 
Старий знову опустив голову та сильніше закрутив пальцями.
-    Чому ви...цікавитесь?
-    А  чому б ні. Думаю, вам самому хочеться скинути з себе тягар, хоч ви й не винні… 
-    Я винен! - ледь не підстрибнув старий. - Я! Я у всьому…. винен, - він знову сів на стільчик та витер сльози. - Це був… сонячний день вівторка. Я збирався як завжди на роботу, проте Заріна, яка була у нас на літніх канікулах, все просила мене взяти її з собою. Я працюю океанологом і тоді мав досліджувати берег моря. Там же ж Заріна хотіла зібрати трохи мушель. Ми іноді ходили разом їх збирати, я показував де їх може бути найбільше та розповідав про кожну з них. Проте того разу я ходив на скелястий берег, я не хотів брати її туди, казав, що там не цікаво і може бути небезпечно, проте вона все не вгавала і я взяв її. Все йшло добре, до поки вона не захотіла роздивитись берег зі скелі. І нащо я її відпустив, я ж знав що вона ненадійна, я знав що є ризик обвалу. Нащо я її відпустив, - старий знову втерся рукавом. - Я…. Я ніс її на руках, не зважав на серце, яке ніби штрикали ножами, я ніс її непритомне тіло так довго як це було потрібно. Лише щоб тільки вона вижила. Потім їй надали допомогу, їй стало краще. Проте одного дня, коли я її відвідував, вона поглянула на мене сумними очима, в які вже набиралися сльози, вона взялася за ніжки та сказала: "Дідусю, ноги, я не можу ними рухати". В той день я ледь не отримав інфаркт. Чому саме вона. Чому я її взяв з собою. - Фредерік прикрив лице руками. - Лікарі сказали, що може допомогти лише дороговартісна операція і реабілітація в спеціальному центрі. Це були колосальні гроші, ми віддавали всі гроші які тільки мали, просили допомоги в друзів, звертались до волонтерів, проте зібрали лише половину за два роки. А час іде, Заріна другий рік прикута до ліжка. Вона постійно дивиться у вікно, проте коли хтось заходить, вона одразу усміхається, через силу. Вона навіть казала мені:Дідусю, не хвилюйся от скоро мені зроблять ноги й ми знову підемо по мушлі" Якщо зроблять. Лікарі кажуть, що операція потрібна чим швидше інакше буде запізно. Кожен місяць забирає шанс на успіх. Тепер от, я продаю ті самі мушлі по вихідним та після роботи, щоб допомогти зібрати гроші. Я намагаюся не падати духом, триматися так, як тримається Заріна, - старий зітхнув, та дістав з внутрішньої кишені піджака білу мушлю. - Вона була в неї в кишені, коли… це сталося. В мене дуже дивні відчуття стосовно неї. Хай краще тепер вона допоможе зібрати гроші для Заріни, - він поклав її в рядок до всіх інших. 
Незнайомець поглянув на мушлю та знову повернув голову до старого. 
-    Ви не винні в цьому. Так сталося. 
-    Ні, якби я не взяв її тоді з собою, як би був уважніший, цього б не сталося. 
-    Так було треба. Ми не повинні жалкувати про вибір який зробили. Це вже залежить не від нас. Наше завдання, прийняти те, що сталося. 
-    Дякую, може ви й праві. Хоч це й важко. Тоді скажіть мені, чому ви так одягнені та в масці? 
-    Це… довга історія, дуже. 
-    Тоді як вас хоч звуть? 
-    Я відмовився від свого ім'я. Проте можете називати мене Білий Смокінг. 
-    Ви найдивніша людина за весь час. 
-    Мабуть, я не посперечаюся з вами. Скажіть, ким хоче бути Заріна? 
Старий підняв очі та поглянув в чорні очі маски. Хоч вони й були чорні, чомусь Фредеріку було спокійно. 
-    Вона казала, що хоче бути океанологом як я і чемпіонкою з тенісу, - дід вперше усміхнувся за час розмови. - Хоч як казав їй, що вона має все одно вибрати щось одне. Проте, це скоріше буде океанолог, - дід знову похмурнішав. - Якщо...ні, коли буде операція, її ноги навряд чи будуть такими міцними як раніше, - Фредерік глянув на годинник. - Що ж, - він піднявся зі стільця, - знаєте, мені справді стало трохи легше. Дякую вам, що мене вислухали, проте маю вже йти. Завтра рано вставати. 
Чоловік постояв нерухомо, обдивляючись мушлі та потім маска знову повернулася до старого. 
-    Фредеріку, чи не бажаєте угоду?
-    Угоду? Тобто? - не зрозумів дід. 
-    Я вам обіцяю, що Заріна буде бігати ще краще ніж раніше, а на заміну, я хочу, щоб вона підписала мені м'яча, а ще я візьму ось цю білу мушлю. 
Старий спочатку не зрозумів. Проте він подумав, що цей дивний чоловік просто трохи не в собі, не дивно ж, він так дивно одягнений. Він усміхнувся та взявши мушлю дав її в руки незнайомцю.
-    Ось, тримайте. Дякую вам, що вислухали мене. Це вам від мене подарунок.
Поки старий складав мушлі в сумку, незнайомець піднявши білу мушлю, обдивлявся її на світлі ліхтаря.
-    Залишився ще автограф Заріни. 
-    Обов'язково,  як тільки вона стане чемпіонкою, - сказав старий, з ноткою гіркоти. 
-    Ні, я буду першим, - сказав чоловік та поклав мушлю до внутрішньої кишені білого піджака. - Треба буде зайти до неї по автограф. 
-    Що ви кажете? - сказав старий, закриваючи сумку. 
-    То ви згодні… на угоду? 
-    Так. Як би ж можна так було. Я б віддав все, що попросять. Ну, бувайте тоді… Білий Смокінг. 
-    Достатньо і цих речей. Бувайте пане Фредерік. 
-    Можна останнє запитання, звідки ви знаєте як мене звуть? 
-    Будьте завтра з онучкою. Я думаю, їй потрібна ваша підтримка, - проігнорувавши запитання, відповів чоловік. 
Фредерік поглянув на маску, усмішка на ній на мить розширилась. Він труснув головою. Відкривши очі, незнайомця не було поряд. Старий оглянувся, та пробігся очима по натовпі, проте ніде не було видно його співбесідника. Він взявся за лоба. 
-    Привиділося, чи що? Та ні, не може такого… 
Задзвонив телефон. 
Прийнявши дзвінок, він почув схвильований жіночий голос.
-    Татку! Татку! 
-    Що? Щось сталося? Щось з Заріною? 
-    Ні, татку! Щойно хтось надіслав нам на рахунок решту суми на операцію! Тут вистачить навіть на реабілітацію! Татку ти чуєш!? Татку!? 
Фредерік дивився в нікуди. З його очей струмком лилися сльози. В голові лише крутилося: 
"То ви згодні на угоду?" 
-    Хто… був той чоловік…
-    Та… тку? Татку?! Ти чуєш? 
-    Так… Так доцю. 
-    Завтра ж і буде операція.
-    Так...я… я візьму вихідний. Добре доцю, я…я вже біжу. 
Фредерік виходив з метро. Він плакав і водночас усміхався. Люди дивилися на нього зі здивуванням, вони не знали його історію, вони не знали що сталося і вони не знали… який він в цей момент був щасливий.