VIII

VIII

Так минало літо. Надворі вже був серпень, її стосунки з ним розвивалися дедалі стрімкіше й глибше. Вони стали справжньою парою: регулярні побачення, кіно, вечері, спільне ліжко.

Ви коли-небудь бачили марево в пустелі? Ви бачите щось дуже чітко, здається, воно ось тут. Кілька кроків — і ви зможете торкнутися цього рукою. Але чим ближче ви підходите, тим більше зображення стає нечітким, воно перетворюється на серпанок, мерехтить, а потім зникає.

Ми писали один одному не так часто, розмови ставали більш сухими. Вона розповідала про останні події у своєму житті, про те, що сталося. Питала, як я і що нового в мене. Але в моєму житті нічого не відбувалося. У серпні я отримав п'ять повідомлень, у вересні — три, а останнє повідомлення прийшло 26 жовтня, тобто сьогодні:

«…Я знаю, ти казав про це, що це станеться. Тепер я розумію, чому ти хотів піти. Я розумію, який біль завдавала тобі, залишаючись поруч і відходячи все далі й далі від тебе. Це як не відрізати руку швидко й без болю, а повільно надрізати її, сантиметр за сантиметром, поки ти дивишся на те, як вона зникає. Ти вже не відчуваєш її, але ще бачиш. І лише потім настане момент, коли її заберуть повністю.

Вибач мені за весь цей біль. Вибач за все, чого не змогла тобі дати. Я сподіваюся, ти знайдеш своє щастя. Прошу тебе, не хвилюйся за мене. У мене все добре, ми прийняли рішення жити разом. Можеш мене з цим привітати. Він неймовірний, і я просто літаю десь у хмарах від щастя.

Але ти завжди залишишся в моєму серці. Десь у глибині душі я завжди сумуватиму за тобою. Ти так багато зробив для мене, з тобою я вперше по-справжньому відчула себе особливою, з тобою відчула, що хтось може мене кохати. Завдяки тобі я знала, що мене можуть почути й зрозуміти. Я вдячна за твою підтримку й турботу. Але особливо я вдячна за твоє кохання. Так мене ще ніхто й ніколи не любив. Дякую тобі за все.

Завжди твоя, Yıldız (Йилдиз)».

Я знав, що це останнє повідомлення від неї. Вона почала нове життя. Я нічого не відповів, і я знав, що вона очікувала саме цього. Так у моєму серці назавжди оселилася порожнеча, а душа вкрилася сірим туманом. Я намагався її забути, але хіба забувають таких жінок? Такі люди з’являються раз на життя, вони спалахують як наднова зірка. Таке видовище неможливо забути вже ніколи.

Я закурив сигарету, взяв пляшку й налив собі вина. Я довго дивився на келих, намагався щось сказати, бо це був особливий день — день, коли продавець мрій втратив власну мрію. Я не знаю, скільки часу так сидів. Я відчув, як сигарета обпекла мої губи — я весь час сидів із нею, поки вона повільно догорала.

Я підняв келих і сказав сам собі вголос цитату Фрідріха Ніцше: — Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими…

Але в той момент я відчував, що щось у мені все ж таки вбили.