VI

VI

Отже, меч був занесений над моєю головою. Перший замах меча був доволі несподіваним. Вона вирішила припинити розмовляти зі мною. Це рішення давалося їй непросто. Надворі вже був квітень, і я бачив, як вона згасає. Yıldız перестала бути щасливою, перестала жартувати, наші розмови телефоном ставали дедалі коротшими, а потім і взагалі зникли. Між нами почала зростати прірва, з'явився холод. Я відчув це відразу, але чекав. Я не знав, що робити, і вона зробила крок першою:

«…Я не повинна зараз бути у стосунках з тобою. Це не тільки шкідливо для мене, але й створює нездорову прив'язаність твою до мене. Я знаю, що це розіб’є мені серце і тобі також, бо ми провели з тобою разом так багато прекрасного часу, стільки маємо спільних речей і спогадів. Я поділилася з тобою своїм життям. Для мене навіть написати щось подібне в щоденник так важко. Я починаю сумувати за тобою, навіть якщо не побачу твоїх повідомлень хоча б один день. Зараз я плачу, бо мені жахливо це робити. Мені потрібно щось зробити для себе, я це знаю. Я дуже сумуватиму за тобою. Своєю любов'ю та увагою ти зробив мене найщасливішою жінкою у світі. Ти змусив мене почуватися такою особливою. Я все ще кохаю тебе, але мені потрібно навчитися любити когось іншого. Мені потрібно розвинути власну повагу до себе. Мені потрібно це виправити. Дякую тобі за все, що ти зробив для мене. Дякую, що дозволив мені бути частиною твоїх мрій. Я буду дуже за тобою сумувати. Дуже сильно…»

Я не пам’ятаю перших секунд після того, як прочитав це. Кажуть, що наш мозок може забувати якісь страшні речі, щоб захистити нас, щоб ми більше не пригадували найжахливіші моменти свого життя. До тями я прийшов на дивані в кімнаті. Не знаю, як я там опинився, в руках я тримав телефон. Я так сильно його затискав, що рука стала білою.

Біль… Біль всередині, біль ззовні, біль зверху, і позаду, і праворуч, і ліворуч… він навколо, він натискає, він обходить, немає повітря… біль… удар… біль… ще удар… біль… я хапаю повітря ротом, я не розумію, що відбувається, я не можу дихати. І тільки біль навколо. Далі стало ще гірше: після болю прийшов відчай, коли я зрозумів, що це кінець. Це безодня всередині тебе, вона поглинає немов ненаситний звір, вона з’їдає шматок за шматок твою душу. Після відчаю нічого не залишається, навіть попелу, навіть спогадів. Цей звір з’їдає все.

Я дістав сигарету й тремтячими руками намагався запалити її. Я розумів, що треба щось відповісти, але не знав що. Коли я зміг запалити сигарету (а це було важко через те, що я так і не випустив телефон з рук), я написав:

«Прощавай…»

І відразу отримав відповідь:

«…Я не залишаю тебе назавжди. Ти не розумієш, як мені важко, або… можливо, ти думаєш, що я тебе не розумію. Нам навіть не потрібен другий шанс: якщо одного дня нам судилося бути разом, якщо це правда — то це станеться. Я не спалюю мости. Я кажу, що ми можемо спробувати ще раз одного дня, хочеш ти цього чи ні — залежить від тебе. Не думаю, що ти розумієш, як мені насправді сумно, або що це для мене означає...»

Потім була пауза. Я боявся щось писати, руки тремтіли. Я не розумів, що відбувається:

«…Чи можу я писати тобі час від часу? Чи дозволиш ти мені це? Дай мені трохи часу, мені потрібно побути на самоті. Я зараз надто емоційна, я плакала в автобусі весь час. Якщо хочеш надіслати мені листи, надсилай сюди, добре? Прошу, скажи, чи можу я тобі написати?...»

Потім знову пауза, і далі:

«Чи можеш ти залишитися зі мною сьогодні? Завтра буде новий день для нас».

Далі ми багато розмовляли. Її було погано, я теж почувався не краще. Вона спробувала мене кинути, але не змогла. Ми продовжили спілкуватися далі. Наші розмови стали тихішими, без колишньої пристрасті, але більш глибокими, а іноді — емоційними. Такі речі не минають просто так і не забуваються, але те, що вона не змогла мене покинути, дуже збентежило її. Вона розуміла, що відчуває щось більше, ніж легке почуття закоханості та дружби. Щось дуже сильне засіло в її серці. Щось дуже сильне, що не давало їй спокою, що не дозволяло їй заснути, щось, що не покидало її думок. Я відчував те саме.

Кохання — воно таке, це як смертельний вірус. Що б ти не робив, але його не позбутися, від нього не втекти й не заховатися. Наші подальші стосунки були немов американські гірки. То вони злітали вгору, то падали вниз. Вона все ще намагалася подолати кохання, але потім здавалася і знову ставала теплішою. Ще одна спроба — і знову невдача. Я бачив, як вона страждала. Я розумів, що їй потрібно рухатися вперед, але почуття зв’язали її немов оголений дріт, залишаючи після себе глибокі відмітини.

Так ми прожили квітень і середину травня. Ми знайшли свій ритм, вона нарешті примирилася з почуттями, і все ніби стало добре. Але я розумів, що мій час завершується. Я відчував це. Щось повинно було статися. Схоже, вона це теж відчувала, і це до біса її лякало. Вона розуміла, що настане момент, і вона повинна буде зробити мені боляче; що вона буде щаслива, а я ні. Цей страх не давав їй спокою.

Одного дня вона вирушила на вечірку зі своїми колегами по роботі. Це була корпоративна вечірка їхньої музичної школи, присвячена національному святу. Це було наприкінці травня. Там вона зустріла його.