IV

IV

Вона відповіла коротко. Просто надіслала свій номер телефону, щоб я зміг її знайти. Так ми й почали наше щоденне спілкування в месенджері.

Я дізнався про неї більше. Її життя з чоловіком було неідеальним — як і в мене, у них щось згасло. Вона намагалася це відновити, але, як і я свого часу, вона розуміла, що іншого виходу з цієї ситуації не було. Це робило її життя нестерпним, я бачив, як вона страждала. Це було дуже боляче — коли ти спостерігаєш, як людина, до котрої в тебе народжується кохання, відчуває біль, плаче, але ти нічого не можеш вдіяти. Це найстрашніша кара. Я повинен був бути з нею поруч, але не міг. Чого-чого, а моїх грошей не вистачало для поїздки до Ізміра. І я не знав, як виправити цю ситуацію. Я давно витратив свої невеликі збереження, а того, що я заробляв, вистачало лише на оренду квартири, їжу та дешеве вино. Як я казав, романи не приносять великого доходу, але тоді це й не було мені потрібно. Але зараз на мене чекала вона. Я хотів бути поруч із Yıldız (Йилдиз), але не міг. Біль… біль, котрий зв’язує тебе, немов гарячий ланцюг. Він впивається в твою шкіру, палить її, стискає груди так, що не можеш дихати.

Вона звинувачувала себе в тому, що їхній шлюб розвалювався:

«…Можливо, мені теж варто було докласти більше зусиль. Я схильна очікувати від нього більшого…»

Їй було важко й самотньо, я просто намагався бути поруч:

«…Будь ласка. Ти мені потрібен просто зараз. Мені потрібна твоя підтримка. Можливо, я роблю помилку, даючи йому шанс, і моє серце буде розбите. Я плакала вдома і не хочу плакати зараз у спортзалі. Що, якби ми все зробили добре і краще? Я маю на увазі, якби ми все владнали з моїм чоловіком, що з нами станеться? Я не хочу тебе втратити. Я знову почуваюся як шматок лайна. Але ти мій лев. Я не відмовлюся від тебе ніколи…»

Ось у такій ситуації я опинився. З одного боку, вона намагається врятувати свій шлюб, з іншого — втримати мене. А я і не збирався нікуди йти, бо розумів, що вона інакша. Вона чесна, вона ніколи не змусить іншу людину почуватися зрадженою. Тож мій час повинен був колись настати. Час, коли мені доведеться піти. Точніше, час, коли вона мене відпустить.

Але її чоловік точно був не тим, із ким вона повинна була залишатися. Їхні стосунки давно вийшли за межі нормальних. Вона скоріш була для нього просто якоюсь частиною шлюбу, котра належала йому за правом. Як сертифікат або ліцензія. Ось ти є — і цього достатньо. Ти моя дружина і повинна радіти цьому. Він забув, що кохання — це постійна боротьба. Що це вогнище, в котре потрібно підкладати дрова, інакше воно згасне. Він забув, що поруч із ним — прекрасна й тендітна дівчина з чистою душею, відкритим і добрим серцем та неймовірними очима. Він іноді казав речі, які чоловік взагалі не повинен казати жінці; він ніколи не зустрічав її з роботи, дарував квіти лише на свята кілька разів на рік, не запрошував на вечерю, в кіно чи просто на прогулянку. Він жив своїм зручним життям, а вона була поруч, і його це влаштовувало. Скажу чесно, мене це дуже бісило.

Але одного дня все змінилося. Недарма весна — це час, коли квітне життя, а душа прокидається. Yıldız зробила вибір. Складний, але вибір. Вона наважилася і сказала, що вони розлучаються. Ви навіть не уявляєте, чого їй це коштувало, скільки всього він їй наговорив, скільки образ вона почула за те, що кидає його. Добре, що в них не було дітей, але й у цьому його провина. Коли від нього був потрібен рішучий крок, щоб у них з’явилася дитина, він його не зробив — був надто зайнятий. Тільки уявіть, що відчуває жінка в цей момент, коли єдина опора в цьому питанні — чоловік, котрий повинен захищати свою сім’ю, — не знайшов часу… не знайшов часу на вирішення проблем, щоб зачати дитину.

Коли вони розлучалися, вона довго плакала. Це були складні часи для неї і для мене. Я відчував її біль, я розділяв його, бо кохання меншого не приймає: або ти частина людини, або це не кохання:

«…Знаєш, чому мені так сумно? Я провела з ним багато років. Він навіть не захотів взяти листи, які я йому колись написала, жодної листівки. Він усе залишив і не забрав. Я така дурна, що кохаю його. Тепер я розумію, що він ніколи не заслуговував на мою любов. Я даремно витратила свої роки заради того, хто мене навіть трохи не кохав. І я нікого більше не кохатиму відтепер. Моє серце зараз розбите. Це так сумно. Я відчуваю, ніби всі мої мрії та надії руйнуються. Я знаю, я зараз говорю дуже песимістично, але я не бачу виходу. Чи зникне це відчуття? Скажи мені! Я так хочу, щоб хтось піклувався про мене, кохав, кохав по-справжньому. Я хочу почуватися в безпеці, бути відкритою. Просто плакати, коли чиясь рука гладить твоє волосся. Я хочу відчувати всі ці прекрасні почуття. Але вони здаються занадто далекими зараз, ніби я ніколи більше їх не відчую. Скажи мені щось хороше, мені це потрібно. Щось прекрасне та чудове. Це так багато для мене зараз значить. Ти завжди змушуєш мене почуватися краще. Бачиш цю лампу на моєму столі, як вона мерехтить? Це моя надія, вона ще в мене є…»

Я розумів, про що вона казала, я розумів, чого їй не вистачало. Їй були потрібні досить прості речі — щоб хтось був поруч. Але мене не було. Я був лише тінню, лише набором символів у вікні чату. Вона не могла обійняти й поцілувати мене, ці символи не могли зігріти й бути поруч. Це руйнувало мене зсередини.