III

III

Настала зима, вулиці були вкриті білою ковдрою, котра робила все яскравішим і світлішим, але за цією красою ховався тільки холод. Нестерпний холод у душі, хоч і білий та яскравий. Чому люди вважають, що добро біле, а зло чорне? Спробуйте відчути добро, коли посеред крижаної пустелі втрачаєте останні краплі свого тепла, коли холод проникає у вашу душу і заморожує все, що в ній було.

Я написав кілька історій і опублікував їх онлайн, вони продавалися досить непогано. Після різдвяних свят люди хотіли відпочити й зануритися в казкові світи, де є кохання, пристрасть та яскраві почуття. Був вечір, за вікном жовте світло ліхтарів відбивалося від білої ковдри й грало, немов тисячі холодних діамантів, розсипаних по всьому двору. Я сидів і перевіряв, як ідуть мої справи з книгами, котрі я опублікував онлайн. Мені прийшов лист.

Він був від дівчини на ім’я Yıldız Güney (Йилдиз Ґюней) (Я потім дізнався що Yıldız значить зірка, а Güney значить Південь, тож виходить вона Південна Зірка).

Мене знову зацікавило дивне ім’я, і, чесно кажучи, після Тахіри я майже не отримував листів. Я відкрив його:

«Привіт!

Мене звуть Yıldız (Йилдиз), я живу в Ізмірі та працюю вчителькою музики. Я люблю читати, дивитися документальні фільми та відео на YouTube про споживчу культуру та їжу. Мене завжди надихають подорожі та відкриття нових культур – особливо через їжу. Останнім часом я намагаюся поступово відновити зв'язок із собою. Я почала займатися спортом, повернулася до письменства після довгої перерви і вчуся уповільнювати темп і знову насолоджуватися дрібницями. Я вірю, що знайомство з новими людьми та прості розмови можуть принести несподіване тепло.

Чекаю на вашу відповідь!»

Лист був написаний англійською мовою, а я, чесно кажучи, англійську знаю досить погано. Але Ізмір — це місто в Туреччині на березі Середземного моря. Виходить, що вона турчанка. Це перший лист, котрий я отримав із цієї країни. І знову відчувалося, що він не був пласким, а навпаки — живим. Саме це привернуло мою увагу, особливо те, де вона казала про відновлення зв’язку з собою та повернення до письменництва. Ось, схоже, я знайшов людину, близьку мені за духом. Того, хто любить висловлювати свої думки через текст.

Я вирішив відповісти. Моя відповідь була банальною, і нічого високопоетичного в ній не було. А що можна ще сказати? Як мене звати, де я живу, ким я працюю (чорт, навіть не уявляю, що вона про це подумає) і що я люблю. Отже, я написав коротенький лист, не довший за її, і забув про це.

У мене була купа справ. Ну як справ... я починав розмірковувати над новою історією, але перед тим хотів трохи відпочити. Я терпіти не можу свята, коли люди радіють і нічого не роблять. Я люблю працювати, але мій мозок був виснажений, і мне потрібно було чимось себе зайняти. Я вирішив трохи почитати, розслабитися й нічого не робити кілька днів. Ви навіть не уявляєте, яке це важке завдання для мене. На вулицю виходити не хотілося, холод навівав на мене сум, він сковував усе тіло. Було враження, ніби він торкався душі й заморожував останні почуття, котрі в мені збереглися.

Наступного дня я прокинувся і, як завжди, після сніданку відкрив пошту й знайшов відповідь:

«…Вибач, що так багато запитань, мені просто цікаво, і я хочу дізнатися про тебе більше. Не буду брехати, для мене це дуже весело. У мене небагато друзів, тому я хочу дізнатися більше про тебе, а ще вчуся будувати стосунки. Трохи більше про себе: я працюю викладачкою скрипки в музичній школі в Ізмірі. Моє життя зараз досить стабільне, тому я залишила свою пошту на сайті, щоб знайти нових друзів і дізнатися про них. Я намагаюся бути більш фізично активною. Почала займатися спортом, сьогодні відвідую своє друге заняття в спортзалі. Мабуть, на цьому поки що все. Не соромся запитувати що завгодно. Yıldız (Йилдиз)…»

Ха! — подумав я. — «Це звучить як виклик, принаймні їй цікаво. Ну що ж, Yıldız (Йилдиз), поспілкуємося». Не знаю, чому цей лист так мене зачепив і чому я вирішив продовжити спілкування далі. Я відчув… Я навіть не знаю, що я відчув. Тому я просто відповів. І так почалися наші щоденні обміни листами. Листи ставали дедалі довшими. Ми ділилися своїми думками на різні теми, я намагався дізнатися про неї більше. Вона виявилася досить закритою людиною:

«…Чесно кажучи, я не товариський метелик. Мені подобається спостерігати за людьми, встановлювати зв'язок, але не глибокий. Я схильна говорити все, що спадає на думку. Я досить прямолінійна; більшість людей не люблять таких, як я. Можливо, я відштовхую людей цим…»

Вона любила читати книги, хоча часу на них не вистачало, любила подорожі та свого песика. Я не знаю, що то за порода, чесно кажучи, я не зовсім у них розбираюся. З кожним листом вона відкривалася все більше й більше, а наші розмови ставали теплішими. Але це не було схоже на розмови з Тахірою. Ця дівчина була досить сильною і сміливою. Вона була атеїсткою, точніше — деїсткою. Вона вірила в те, що все навколо створено Богом або Вищим розумом, але далі все тільки в наших руках, і Творець не втручається в наші справи. Це якщо коротко і спрощено.

Наше спілкування було живим і веселим. Yıldız (Йилдиз) була життєрадісною дівчиною зі своїм шляхом і своїми проблемами, але вона завжди намагалася дивитися на все з оптимізмом. Ох, як дивно було бачити це мені, хто звик вже до того, що життя сіре й ніколи не буде яскравим. Але вона починала переконувати мене, що все може бути інакше. Не знаю чому, але, читаючи її листи, я ставав щасливішим. Ніби яскравий промінь сонця заглядав у куточок, де він ніколи не був:

«…Пам'ятаєш, що я колись казала: “У нас все буде добре. Погано бути не може — це не варіант”, бо ми ще живі й не знаємо, коли помремо. У нас обмежений час, тому мы повинні максимально використати його. Я можу сказати, що ти балакучий, але водночас сором'язливий. Гадаю, тобі подобається зі мною розмовляти, бо тобі не потрібно мені нічого доводити…»