ІІ

ІІ

Що ви знаєте про Єгипет? Я ось, наприклад, нічого. Звісно, я знаю, що це колиска великих фараонів, вона розташована на африканському континенті, говорять там арабською, а офіційна релігія — іслам. Ось і всі мої знання.

Тахіра виявилася доволі сором’язливою дівчиною. Як я і казав, відчув це відразу. Вона жила з батьками й працювала бухгалтером в агротехнічній фірмі. Була незаміжня й віруюча. Це була чиста й відкрита душа, дуже розумна, поетична. Вона любила море, музику, любила гуляти й багато читала. Вона була дуже допитливою дівчиною.

Ми обмінювалися одним чи двома листами на день. Вона розповідала про себе: як росла, як училася. Розповідала про свою родину та про те, як сильно їх любить. Але її життя було самотнім. Тахіра була не просто самотня — вона була немов остання людина на весь всесвіт у холодному й бездонному просторі, де немає нічого. Якось я отримав від неї листа, де вона розповідала, як стала бухгалтером:

«…Насправді мою професію обрала не я, а моя сім’я. До цього часу я завжди йшла шляхом, наміченим родиною. Їхні думки завжди були для мене на першому місці. Настільки, що я навіть забула про власні бажання та прагнення. Мені поклали на плечі певний тягар і навчили нести його з рішучістю. Насправді жити — це злочин, що залишився на моїх плечах. Зараз для всього цього вже занадто пізно. Навіть сказати “занадто пізно” вже пізно.

Так, “занадто пізно” — це дуже похмуре зізнання. Але для мене справді вже занадто пізно. Пристрасть, що штовхає на неправильні кроки, може призвести до катастрофи. Іноді миттєві захоплення стають тягарем на все життя — з’являються жаль, сором, докори сумління — і їх дуже важко нести. Не можна просто сказати “це притаманно молодості” й відмахнутися — деякі речі неможливо просто “відпустити”. У людини бувають зв’язки, які не відірвати; ситуації, до яких не можна просто повернутися спиною; борги, які не заперечиш. І все це не можна покласти на вівтар миттєвих бажань... Життя — це не лише мить краси, в ньому людина відчуває й пекло. Я просто хотіла попередити, поділившись досвідом своїх помилок…»

За цими словами ховалася справжня людська самотність. Уявіть людину, котра тридцять років жила не своїм життям, а життям, яке їй нав’язали інші, і не просто інші, а старе покоління. Завтра їх не стане, і з ними помре їхнє вигадане майбутнє. А світу байдуже — він змінюється і живе за своїми законами, він перемеле таких старих на порох. Він не зупиниться, він розчавить їх. І ось вона — без мрій, без бажань, без надії. Тільки каяття, сором і докори сумління.

Хіба не повинні всі ці почуття приходити до нас на смертному одрі? І знову ж таки, чому ми все це відчуваємо? Бо нам страшно, ми не знаємо, що там, за темрявою, і сподіваємось, що нам залишили маленький куточок... або ні. Але в ній цей страх оселився занадто рано. Вона молода й повинна вдихати повітря повними грудьми замість того, щоб витрачати його на докори, сором і жаль за тим, чого ще не було.

Але за цією самотністю ховалася велика, чиста душа. Ми писали багато листів, обговорюючи історію та архітектуру, пригадували давніх греків, єгиптян і римлян. Ми розмовляли про літературу й обговорювали її найкращі зразки. Іноді вели розмови на просто філософські теми. Я відчував, як оточення її не розуміє і не чує; вони не просто живуть своє власне життя, вони намагаються ще й нав’язати його їй:

«…Насправді причин, чому я вирішила написати тобі, багато. Але одна з них — я хочу спокійно висловитися. Знати, що мені не треба поспішати. Писати з вірою, що мої слова дійдуть кудись. І мати впевненість, що переді мною — хтось, хто розуміє і спостерігає. Я не знаю, що з мого написаного торкнеться тебе, але в цій невизначеності листів є своя чарівність…»

На той час я вже й забув, чому взагалі почав спілкуватись із жінками з різних країн. Тахіра дійсно була надзвичайною і глибокою людиною. Вона бачила все інакше, але при цьому була надзвичайно щирою. Схоже, я й сам забув, як це — висловлювати свої думки іншій людині. Мені теж не вистачало того відчуття, коли ти пишеш із вірою, що твої слова дійдуть кудись, і знаєш, що хтось тебе розуміє і спостерігає.

Схоже, ми обидва потребували один одного. Але ви не подумайте, що між нами зав’язалися якісь романтичні почуття чи стосунки, ні. Це була дружня й відкрита бесіда, але вона була по-справжньому глибокою, щирою та чистою. Це відчуття чогось прекрасного… ми давно його втратили, воно зникло з нашого холодного, раціонального й «реального» світу. Ми перестали мріяти, робити дурниці, ризикувати й просто бігти за мрією. Казати один одному приємні речі, закохуватися й робити безглузді вчинки через кохання. Ми стали боятися своїх відчуттів. Тахіра це відчувала й розуміла так само, як і я:

«…Я сідаю й думаю, і розумію, що давно не отримувала жодного компліменту. Протягом тривалого часу в моєму житті ніхто не докладав додаткових зусиль, щоб зробити мене щасливою. Крім того, давно я не зустрічала людину, з якою могла б обговорити будь-які теми. За всі ці прекрасні відчуття я тобі щиро дякую…»

Але найстрашніше — це кохання. Точніше ні, кохання не страшне. Це прекрасне відчуття, те, що лікує і вбиває. Це і радість, і біль, але це те, заради чого варто відчути цей біль, і те, заради чого варто померти. Як казав один письменник: якщо ти не кохав, то, значить, ти не жив і не дихав ніколи.

Але уявіть: за всі свої тридцять років Тахіра ніколи не кохала. Вона надсилала мені своє фото — вона дуже приваблива східна жінка. Повірте мені, жоден чоловік не пройшов би повз неї, не повернувши голови, але вона ніколи не кохала. Ось де справжня трагедія людської душі. Навіть Ромео і Джульєтта були найщасливішою парою, а їхня історія — найвеселішою! Перед тим як померти, вони хоча б пізнали це почуття, а Тахіра навіть не знає, що це:

«…Я хочу перейти до трохи більш щирої теми й поставити тобі запитання: “Чи був ти коли-небудь закоханий?” Маю бути чесною — якщо говорити про мене, то, здається, я ніколи раніше не була закохана. Але дивним чином я відчуваю таке сильне захоплення самим цим почуттям, тією надією та хвилюванням, які воно несе, що, мабуть, мене можна описати фразою: “Я закохана в саме кохання”. Коли я уявляю кохання, я не бачу його як швидкоплинний вітер, навпаки — як природне диво, яке кидає виклик часу. Воно має бути як коріння, що глибоко тримається в землі й дає нам опору. Як земля, яка живить усе живе, — кохання теж має бути джерелом, що живить душу, допомагає розквітати й завжди дає прихисток. І зрештою, як нескінченний цикл усього живого у всесвіті, воно має існувати в безперервному потоці, з обіцянкою, яка ніколи не згасає. Я обожнюю говорити про кохання; що більше занурююся в цю тему, то краще себе почуваю. Коли думаю про цю беззаперечну силу кохання, приходить така думка: якщо справді кохання — найбільш потужна рушійна сила в нашому житті, то хіба воно не заслуговує на те, щоб так багато про нього говорили і так глибоко замислювалися?